Агата Крісті - Убивство в Месопотамії

Це був прекрасний вечір. Стежка вела між полями ячменю, а потім повз квітучі фруктові дерева. Нарешті ми підійшли до краю Тигру. Одразу ж ліворуч від нас виник пагорб на місці стародавнього поселення; робітники співали свою дивну монотонну пісню. Трохи праворуч я побачила велике водяне колесо, яке видавало дивний звук, схожий на стогін. Спочатку цей звук неабияк нервував мене, але згодом він мені навіть сподобався і почав справляти на мене дивовижний заспокійливий ефект. За водяним колесом стояло село, де мешкала основна частина робітників, що приходили до нас.

– Тут красиво, чи не так? – зазначила місіс Лайднер.

– Тут дуже спокійно, – відповіла я. – Дивне відчуття – що я так далеко звідусіль.

– Далеко звідусіль, – повторила місіс Лайднер. – Так. Тут принаймні можна сподіватися на безпеку.

Я різко поглянула на неї, але зрозуміла: вона говорила більше до себе, ніж до мене, і, найімовірніше, вона не усвідомлювала, що її слова пролунали як одкровення.

Ми подалися назад, до будинку.

Раптом місіс Лайднер так сильно схопила мене за руку, що я ледь не скрикнула.

– Хто це, сестро? І що він робить?

На певній відстані попереду нас, саме там, де стежка пролягала біля будинку експедиції, стояв чоловік. На ньому був європейський одяг, і, здавалося, він стоїть навшпиньках і намагається зазирнути у вікно.

Ми не зводили з нього очей. Раптом він озирнувся, побачив, що ми за ним спостерігаємо, і одразу ж пішов у наш бік. Місіс Лайднер ще сильніше стиснула мою руку.

– Сестро, – прошепотіла вона. – Сестро…

– Усе гаразд, люба, усе гаразд, – заспокійливо промовила я.

Чоловік зрівнявся з нами і пройшов повз. Він був іракцем, і щойно місіс Лайднер побачила його зблизька, вона з полегшенням зітхнула.

– Він лише місцевий, – сказала вона.

Ми пішли собі далі. Проходячи повз будинок, я поглянула на вікна. Вони були не лише заґратовані, а й перебували занадто високо від землі, щоб можна було зазирнути в приміщення: рівень землі тут був нижчий, ніж усередині двору.

– Мабуть, він зробив це зі звичайної цікавості, – припустила я.

Місіс Лайднер кивнула.

– Усе так. Але я на хвилину подумала…

Вона замовкла.

Я думала про себе: «Ви подумали – про що? Ось що я хотіла б знати. Про що ви думали?»

Але тепер я вже знала точно: місіс Лайднер боїться певної людини з плоті й крові.

Трохи важко визначити точно, які події слід виокремити з того, що трапилося за тиждень, відколи я прибула до Тель-Ярімджі.

Озираючись на той час і виходячи з моїх теперішніх знань, я бачу безліч маленьких ознак та прикмет, до яких я тоді була зовсім сліпою.

Однак, бажаючи розповісти історію належним чином, я думаю, мені слід спробувати відновити той стан, в якому я тоді перебувала, – спантеличеної, стривоженої жінки, сповненої підозр, що щось не так, і ці підозри міцнішали кожного дня.

Бо в одному я не сумнівалася: дивне відчуття напруження і скутості – не вигадка. Воно відповідало дійсності. Навіть нечутливий Білл Колман одного разу зазначив:

– Це місце змушує мене нервуватися, – почула я його скарги. – Вони завжди такі похмурі?

Він звертався до Девіда Еммота, іншого помічника. Містер Еммот мені радше подобався: я була впевнена, що його мовчазність не є ознакою недружності. У ньому відчувалося щось непохитне і заспокійливе у цій атмосфері загальної непевності, коли ніхто не знав, що саме відчували чи думали інші.

– Так, – сказав він у відповідь містерові Колману. – Цього разу все не так, як торік.

Але більше на цю тему він нічого не додав і взагалі не говорив більше.

– Я не можу зрозуміти, що ви, власне кажучи, маєте на увазі, – роздратовано буркнув містер Колман.

Еммот знизав плечима, але не відповів.

У мене сталася досить пізнавальна розмова з міс Джонсон. Ця жінка мені дуже сподобалась: вона здалася мені обдарованою, практичною та розумною людиною. До того ж мені впало в око її відверте поклоніння таланту доктора Лайднера.

Користуючись нагодою, вона розповіла мені історію його життя з юних днів. Вона знала кожне місце, де він проводив розкопки, і результати цих розкопок. Я майже наважуся присягнути, що міс Джонсон могла процитувати кожну лекцію, яку він коли-небудь читав, бо вважала його, як вона мені зізналася, найкращим з нині живих археологів.

– І водночас він такий простий. Такий… не сьогосвітній. Йому зовсім не властива зарозумілість. Тільки справді чудова людина може бути такою простою.