Ю Несбьо - Спаситель

– Чому ти відразу не витурив татуся? – спитав він.

– Він кумедний чолов’яга.

– Про що ви говорили за моєї відсутності?

– Що Рагнхільд – чудова жінка, котра не могла мати роман з Юном Карлсеном.

– Чи вони самі цьому ймуть віри?

Харрі знизав плечима.

– А про щось інше розмовляли?

Харрі не поспішав відповідати.

– Ні, – врешті сказав він, дивлячись униз на зелену оазу із фонтаном серед мармурової пустки.

– Про що розмірковуєш? – спитав Халворсен.

– Наразі сам не розберу. Мадс Гільструп посміхався.

– То й що?

– Я бачив його відображення у вікні. Чи ти зауважив, що Алберт Гільструп скидається на дерев’яну ляльку? З якими виступають черевомовці.

Халворсен захитав головою.

Вони попростували по Менкедамсвейєн у бік Концертної зали, біля якої тротуаром снували люди, обвішані різдвяними подарунками.

– Морозно. – Харрі здригнувся. – Прикро, що холодом притискає вихлопні гази до землі. Душачи місто.

– Хай там як, а це ліпше, ніж важкий сморід лосьйону в кабінеті, – зауважив Халворсен.

Біля службового входу у Концертну залу висіла афіша про різдвяний концерт Армії спасіння. На тротуарі перед афішею сидів хлопчина, простягаючи до перехожих порожню картонну кружку.

– А Бйоргену ти набрехав, – мовив Халворсен.

– Про що?

– Два роки за одненьку пігулку стесоліда? Та ще й, можливо, у Станкича й справді дев’ять мстивих братів.

Харрі, знизавши плечима, зиркнув на годинник. Він уже запізнився на зібрання анонімних алкоголіків. Либонь, саме час послухати слово Боже.

– Та коли Ісус знову зійде на землю, хто спроможеться упізнати Його? – виголосив Давид Екхоф, й полум’я свічки перед ним затремтіло. – Може, Спаситель уже блукає серед нас, просто у цьому місті?

Серед зібрання у просто умебльованому приміщенні з білими стінами прокотився негучний гомін. У Храмі не було ані образів на вівтарі, ані вівтарних перил, лише лава між зібранням та підвищенням, щоб можна було стати навколішки й сповідатися у власних гріхах. Обійшовши поглядом паству, командувач, ефектно помовчавши, продовжив:

– Адже хоч Матвій пише, що Спаситель прийде «у славі Своїй й усі Янголи вкупі із Ним», написано ще й таке: «Був подорожнім, й не прийняли Мене, був голий, та й не вдягли Мене, нездужав у темниці, але не провідали Мене».

Давид Екхоф перевів подих, перегорнув сторінку й, оглянувши зібрання, повів далі, не опускаючи погляду у Писання:

– Тоді Йому праведні й скажуть у відповідь: «Господи, коли то Тебе ми голодного бачили і не нагодували, або спрагненого і не напоїли? Коли то Тебе мандрівником ми бачили і не прийняли, чи нагим і не зодягли? Коли то Тебе ми недужого бачили, чи у в’язниці і до Тебе не прийшли?» Тоді Він відповість їм і скаже: «По правді кажу вам: чого тільки одному з найменших цих ви не вчинили, Мені не вчинили! І ці підуть на вічную муку, а праведники на вічне життя». – Командувач ляснув долонею по кафедрі. – Ці слова Матвія – то бойовий заклик, виголошення війни егоїзму та безсердечності! – прогримів він. – Й ми, солдати Армії спасіння, віримо, що наприкінці часів прийде загальний суд, що праведні матимуть вічне блаженство, а грішники – вічну кару.

Коли командувач закінчив проповідь, настав час вільних свідчень. Літній чоловік розповів про бійку на Стурторв, коли вони здобули перемогу словом Божим й в ім’я Ісуса. Потім наперед виступив молодший чоловік, сказавши, що завершатимуть зібрання шістсот сімнадцятим псалмом. Він став перед зодягнутим у мундири оркестром, що складався із восьми духових інструментів і барабана, яким орудував Рікард Нільсен, й махнув паличкою. Зігравши вступ, диригент обернувся до зібрання, й усі гуртом заспівали. У Храмі гучно залунав спів:

– Майори, спасіння стяг, священний похід розпочато!

Потому на кафедру знов зійшов Давид Екхоф:

– Любі друзі! Насамкінець нашого зібрання дозвольте повідомити, що сьогодні у канцелярії прем’єр-міністра підтвердили, що пан прем’єр-міністр буде присутнім на нашому щорічному різдвяному концерті.

Новину привітали спонтанними оплесками. Люди повставали й, жваво перемовляючись, поволі посунули до виходу. Лише Мартіна Екхоф, як видавалося, поспішала. Харрі, сидячи на задній лаві, спостерігав, як вона крокує центральним проходом, у вовняній спідниці, чорних панчохах і чобітках «Док Мартенс», такого самого бренду, як у нього, на голові – біла плетена шапочка. Вона глянула на нього без тіні впізнання. Потім всміхнулася. Харрі підвівся.