Ю Несбьо - Спаситель

– Привіт, – промовила вона, схиливши голову набік. – Через роботу чи духовну спрагу втамувати?

– Та як сказати. Ваш батько – справжній красномовець.

– У п’ятдесятників він би став світовою зіркою.

Харрі здалося, що серед натовпу за її спиною прошмигнув Рікард.

– Знаєте, у мене є кілька питань. Якщо ви не проти погуляти на морозі, я проведу вас додому.

Мартіна вагалася.

– Певна річ, якщо ви збираєтесь вже додому, – поспіхом додав він.

Мартіна, роззирнувшись, відповіла:

– Краще я вас проведу, нам по дорозі.

Повітря на вулиці вологе, важке, просякнуте смородом жирних солоних вихлопів.

– Відразу до справи, – мовив Харрі. – Адже ви знаєтеся з обома – і з Робертом, і з Юном. Чи можливо, щоб Роберт прагнув братової смерті?

– Та ви про що?

– Поміркуйте, перш ніж відповісти.

Силкуючись не послизнутися, вони проминули театр мініатюр «Павукова голова». На вулицях безлюдно, час різдвяних бенкетів уже майже добіг кінця, але на Пілестредет досі снували таксі з вирядженими пасажирами напідпитку.

– Роберт був трохи нерозважливий, – мовила Мартіна. – Але щоб убити? – Вона жваво захитала головою.

– Може, він когось найняв?

Мартіна знизала плечима:

– Я не дуже близько зналася з Юном та Робертом.

– Чому? Ви ж, так би мовити, зростали разом.

– Звісно. Але я з небагатьма спілкувалася. Мені більше була до серця самотність. Як і вам.

– Мені? – здивовано перепитав Харрі.

– Самотній вовк враз пізнає рідну душу, авжеж.

Харрі глянув на неї косим оком, перехопивши насмішливий погляд.

– Ви, певно, з тих хлопців, котрі завжди йдуть своїм шляхом. Захопливим, непрохідним.

Харрі посміхнувся, захитав головою. Вони саме проминали нафтові діжки біля обідраного, але яскравого фасаду «Бліца».

– Пригадуєте, як вони у вісімдесят другому зайняли цей будинок, і там відбувалися концерти панкових гуртів, як-от «М’ясо», «Гидкі хлопи» тощо.

Мартіна засміялася:

– Ні. Я у той час тільки в школу почала ходити. А «Бліц» взагалі для наших, з Армії спасіння, не надто підходяще місце.

Харрі криво всміхнувся:

– Так, часом я навідувався туди. Принаймні спочатку, коли ще вважав, що цей заклад саме для таких, як я, для аутсайдерів. Але й там був чужинцем. Адже у «Бліці» врешті все теж зводилось до однаковості та групового мислення. У демагогів було свободи рівно стільки, як і у…

Харрі замовк, але Мартіна доказала замість нього:

– Як і у мого батька у Храмі сьогоднішнім вечором?

Харрі позасовував руки глибше у кишені.

– Я лише мав на увазі, що коли намагаєшся віднайти відповіді власним розумом, стрімко стаєш самотнім.

– І яку відповідь наразі віднайшли ваші самотні мізки? – Мартіна взяла його під руку.

– Скидається, ніби Юн та Роберт мали чимало романів за плечима. Й що такого надзвичайного у Теа, що обоє упадали саме за нею?

– Роберт зацікавився Теа? Мені так не видавалось.

– Так Юн казав.

– Я вже зауважувала: ми небагато спілкувалися. Але я пригадую, що влітку, коли ми бували разом у Естгорі, Теа була популярною серед інших хлопців.

– Суперництво?

– Хлопцям, що вирішили стати офіцерами, треба знайти собі дівчат у Армії спасіння.

– Справді? – здивувався Харрі.

– Хіба ж ви не знали? Якщо одружишся із чужинкою, зі сторони, враз втратиш роботу в Армії. Усю систему влаштовано так, щоб одружені офіцери працювали укупі. Позаяк мають спільне покликання.

– Суворо.

– Ми – військова організація, – мовила Мартіна без крихти іронії.

– І хлопці знали, що Теа стане офіцером, незважаючи на те, що вона – дівчина?

Мартіна посміхаючись захитала головою:

– Мало ви обізнані про Армію спасіння. Дві третини наших офіцерів – жінки.

– А командувач – чоловік? І головний управитель теж?

Мартіна кивнула:

– Засновник нашої організації Вільям Бут казав, що найкращі його люди – то жінки. А загалом у нас все так само, як і у решти суспільства. Дурні, пихаті чоловіки командують розумними жінками, які бояться висоти.

– Отже, хлопці щоліта боролися за право командувати Теа?

– Певний час – так. Несподівано Теа припинила приїздити в Естгор, й проблема розчинилася сама.

– Чому вона припинила туди приїздити?

Мартіна знизала плечима:

– Може, просто більше не прагнула. А може, то батьки вирішили. Скільки парубків цілісінькими днями навколо неї крутяться, та й у такому віці… ви ж розумієте.

Харрі кивнув. Але не розумів. Він-бо навіть у конфірмаційний табір не їздив. Вони вже йшли вулицею Стенсберггата.