Ю Несбьо - Спаситель

– Добра обіцянка.

– Дякую.

– Халворсене…

– Слухаю.

– Ти… ти молодець.

– Дякую, босе.

Харрі поклав слухавку. Вейтс співав, що ковзани на закутому кригою ставку теж вимальовують ім’я «Аліса».

Клацаючи зубами, він сидів біля тротуару неподалік Софієнберг-парку. Ранок, година пік, повз нього поспіхом проходили люди. Дехто кидав йому у кухоль кілька крон. Незабаром Різдво. Легені у нього боліли, бо всю ніч дихали димом. Він підвів голову, подививсь на Гетеборггата.

Зараз він уже був неспроможний нічого вдіяти.

Згадував Дунай неподалік Вуковара. Терплячі й нестримні води. Ось і він має бути таким. Терпляче чекати на танк, поки дракон не висуне голову з печери. Поки Юн Карлсен не повернеться додому. Погляд уп’явся у чиїсь коліна, що стали перед ним.

Підвівши голову, він побачив рудовусого чоловіка, що тримав у руці картонного кухля. Чолов’яга щось промовив. Голосно й сердито.

– Excuse me?

Вусач у відповідь сказав щось англійською про територію.

Він відчував пістолет у кишені. З однісінькою кулею. А тому добув з іншої кишені велику гостру скляну скалку. Жебрак сердито зміряв його поглядом, але поплентався геть.

Йому навіть на думку не спадало, що Юн Карлсен не повернеться. Чолов’яга мусить повернутися. А він тим часом буде ніби Дунай: терплячий та нестримний.

– Заходьте, – мовила поважна добродушна пані з квартири Армії спасіння на Якоб-Оллс-гате. За вимовою, норвезьку вона вчила вже дорослою.

– Сподіваюся, ми не завадимо, – мовив Харрі, заходячи разом з Беатою Льонн у коридор. Долівку майже суцільно заставлено взуттям найрізноманітніших розмірів, від найменшого до найбільшого. Вони хотіли роззутися, але жінка жестом показала, що не варто.

– Холодно, – мовила вона. – Голодні?

– Дякую, я щойно снідала, – відповіла Беата.

Харрі, всміхнувшись, захитав головою.

Жінка провела їх до кімнати. За столом, певно, згуртувалася вся родина Михолеч. Двійко дорослих чоловіків, хлопчик Олегового віку, маленьке дівча й дівчина, мабуть, Софія. Очі приховує чорна гривка, на колінах сидить малюк.

– Zdravo, [42]– мовив старший чоловік, худий, із густим волоссям, посрібленим сивиною, й понурим поглядом, який так добре знав Харрі. Злий та опасливий погляд вигнанця.

– Це мій чоловік, – пояснила жінка. – Він розуміє норвезьку, але розмовляє погано. А це дядько Йосип. Приїхав на гостину на Різдво. Й мої дітки.

– Усі четверо? – спитала Беата.

– Так, – засміялася жінка. – Останній – Божий дарунок.

– Чудова дитинка! – Беата скорчила гримаску малому, той радісно заагукав у відповідь, й звісно, як і сподівався Харрі, посмикала його за пухкеньку щічку. За рік чи щонайбільше два вони з Халворсеном теж матимуть такого самого.

Чоловік щось сказав, жінка відповіла йому. Потім повернулася до Харрі.

– Він каже, що у вас у Норвегії прагнуть, щоб тут працювали лише норвежці. Хай як він силкується, але ніяк не знайде роботи.

Харрі перестрів його погляд і кивнув, але відповіді не було.

– Сідайте! – Жінка показала на два вільних стільця.

Вони посідали, Беата добула нотатник, й Харрі повів:

– Хочемо поставити кілька питань щодо…

– …Роберта Карлсена, – доказала господиня й глянула у бік чоловіка. Той згідливо похитав головою.

– Цілком правильно. Що ви можете нам розповісти про нього?

– Небагато. Стрічалися з ним раз чи два, та й по всьому.

– По всьому. – Погляд жінки ніби ненароком ковзнув по Софії, яка сиділа мовчки, сховавши обличчя за малюковим скуйовдженим волоссячком. – Юн переконав Роберта допомогти нам улітку, коли ми переїздили з під’їзду А. Юн – гарний парубок. Він влаштував нам оце помешкання, просторіше, розумієте? – Вона всміхнулася малому. – Роберт здебільшого лише з Софією теревенив. І… загалом, вона має всього п’ятнадцять років.

Харрі зауважив, що дівчина зашарілася.

– Гм. Ми б теж хотіли побесідувати з Софією.

– Прошу.

– Без свідків, – зауважив Харрі.

Батько та мати перезирнулися. Безслівна дуель тривала лише кілька секунд, але Харрі встиг-таки про дещо здогадатися. Колись, певно, все вирішував він, одначе, за нової дійсності в іншій країні, вона пристосувалася набагато краще, тож тепер самостійно приймала рішення. Вона кивнула Харрі.

– Йдіть на кухню. Ми не заважатимемо.

– Спасибі, – подякувала Беата.

– Нема за що, – серйозним тоном відповіла жінка. – Ми хочемо, щоб ви спіймали убивцю. Чи ви щось знаєте про нього?