Ю Несбьо - Спаситель

Грошей з кухля, найпевніше, стане на каву, бутерброд і хоча б на пачку цигарок.

Він поспіхом закрокував до перехрестя, у кав’ярню, де добув картонний кухоль. Там на стіні висів телефон, але він відкинув цю думку. Зупинивсь коло кав’ярні, скинув синій каптур і глянув на своє відбиття у вітрині. Не дивина, що люди вважають його жебраком. Щоки неголені, обличчя у попелі від вогнища у контейнері.

У склі зауважив, що світлофор засвітився червоним, поряд зупинилась машина. Схопившись за руків’я на дверях, кинув оком усередину. Й остовпів. Дракон. Сербський танк. Юн Карлсен. На пасажирському сидінні, за якихось два метри віддаля.

Увійшовши у кав’ярню, припав до вікна, вдивляючись в авто. Здається, він уже десь зустрічав чоловіка, що сидів за кермом. А от де? У Притулку. Авжеж. Саме так, то один з поліцейських, що приходили туди разом із Харрі Холе. На задньому сидінні – жінка.

Світло знову змінилося. Вибігши на вулицю, побачив лише білий дим від вихлопу, авто стрімко віддалялося дорогою уздовж парку. Він побіг слідом. Далеко попереду авто завернуло на Гетеборггата. Він помацав рукою у кишенях. Задубілими напівнечулими пальцями намацав скельце. Ноги не слухались, ніби безживні протези, – оступишся, й вони зламаються, ніби бурульки.

Парк із деревами, дитячим майданчиком і надгробками сіпався перед очима, наче картинка стрибала. Рука намацала пістолет. Мабуть, він порізався скельцем, бо руків’я було липке на дотик.

Халворсен зупинив авто просто проти під’їзду будинку номер 4 на Гетеборггата, вони з Юном вийшли з нього, щоб розім’яти ноги, а Теа пішла нагору додому за інсуліном.

Халворсен зиркнув на безлюдну вулицю. Юн теж тривожно роззирався, тупцюючи від холоду. У вікно в машині Халворсен бачив кобуру від службового револьвера, він зняв її, бо коли кермував авто, вона уп’ялася у бік. У разі чого він за пару секунд добуде звідти револьвер. Увімкнувши мобільний, він зауважив, що прийшло якесь повідомлення. Натиснувши на кнопку, почув, як знайомий голос повторив, що прийшло повідомлення. Потім у слухавці пропищало й почувся незнайомий чоловічий голос. Халворсен слухав, дивуючись чимраз більше. Зауважив, що Юн звернув увагу на цей голос і підійшов ближче. Подив Халворсена змінила недовіра.

Дослухавши до кінця, Юн питально глянув на нього, але Халворсен нічого не сказав, лише швидко набрав якийсь номер.

– Що то таке? – спитав Юн.

– Зізнання, – була коротка відповідь.

– А що ви зараз робите?

– Звітуватиму Харрі.

Халворсен, звівши очі, побачив, що Юнове обличчя пересмикнулося, очі розплющились ширше, наче він дивився крізь нього, повз нього.

– Що трапилось? – спитав він.

Харрі проминув митний контроль у незугарній будівлі аеропорту Плесо, де встромив свою картку VISA у банкомат, що слухняно видав тисячу крон кунами. Половину грошей він поклав у коричневий конверт, вийшовши надвір, сів у «мерседес» із синьою табличкою «таксі».

– Готель «Інтернаціональ».

Таксист завів авто й, не промовивши ані слова, рушив.

Низькі хмари окропляли темні поля дощем, подекуди уздовж шляху виднілися плями сірого снігу, а дорога, звиваючись поміж невисоких пагорбів, простягалася на північний захід, до Загреба.

Вже за чверть години на обрії показалося місто – сірі бетонні брили й церковні шпилі. Вони проминули темну небурхливу річку, – мабуть, Сава, вирішив Харрі. У місто заїхали по широкому проспектові, який видавався непомірно великим через слабкий рух, проминули залізничний вокзал та відкритий незалюднений парк з великим скляним павільйоном. Чорне гілля зимових дерев скидалося на розчепірені пальці.

– «Інтернаціональ», – сказав таксист, під’їжджаючи до поважної сірої будівлі з таких, які у комуністичних країнах зводили для своїх керівників, що подорожували.

Харрі розплатився. Швейцар у готелі, зодягнений на манір адмірала, вже розчинив дверцята авто, стоячи із парасолькою в руках й широко посміхаючись:

– Welcome, Sir. This way, Sir. [45]

Харрі зробив крок на тротуар тієї ж миті, як з готелю вийшло двоє мешканців, сіли у «мерседес», що під’їхав. За дверима, що обертаються, виблискувала кришталева люстра. Харрі призупинився.

– Refugees?

– Sorry, sir?

– Біженці, – повторив Харрі. – Вуковар.

Він відчув, як по голові ляпали дощові краплі – парасолька та широка усмішка вмить відсунулися, а адміралів палець показав на двері трохи далі від головного входу.

Увійшовши у великий голий хол з високою стелею, Харрі найперше відчув лікарняний сморід. І сорок чи п’ятдесят чоловік, що стояли чи сиділи біля двох довгих столів серед холу чи вишикувалися у чергу за супом біля стійки, нагадували йому лікарняних пацієнтів. Може, справа в одязі – безформних спортивних костюмах, затасканих светрах та драних черевиках, що свідчили про збайдужілість до власної зовнішності. А може, то через голови, що посхилялися над супом, й заспані байдужі погляди, які ніби й не помічали його.