Ю Несбьо - Спаситель

Він огледів приміщення, зупинив погляд на барній стійці, що більше скидалася на прилавок у ятці, де продають сосиски, що на хвилину спорожніла, бо немає покупців, лише бармен, що робив три справи одночасно: витирав склянку, гучно коментував людям за найближчим столом телетрансляцію футбольного матчу, дивлячись у телевізор, що підвісили до стелі, й пильно стежив за кожним рухом Харрі.

Харрі збагнув, що прийшов за призначенням, тож попростував до барної стійки. Бармен провів рукою по зачесаному, рясно намащеному лискучому волоссю.

– Слухаю.

Харрі намагався не звертати уваги на пляшки, що вишикувалися на полиці у глибині ятки з сосисками. Але вже давно зауважив свого старого друзяку й ворога «Джима Біма». Бармен перестрів його погляд і питально глянув на прямокутну пляшку з коричневою рідиною.

Харрі заперечно похитав головою. І зітхнув. Не потрібно все ускладнювати.

– Mali spasitelj, – мовив він негучно, щоб крізь галас з телевізора почув лише бармен. – Я шукаю Маленького Спасителя.

Бармен пильно подивився на нього, а потім відповів англійською з сильним німецьким акцентом.

– Не знаюся з таким.

– Один з друзів із Вуковара сказав, що Mali spasitelj мені зарадить. – Харрі добув з кишені коричневий конверт і поклав на стійку.

Бармен зиркнув на конверт, але до рук не взяв.

– Ти – поліцейський, – мовив він.

Харрі захитав головою.

– Брешеш. Я враз зрозумів, щойно побачив тебе у дверях.

– Я дванадцять років відгарував у поліції, але звільнився два роки тому. – Харрі глянув бармену просто у вічі. А у душі прикинув, за що той міг сидіти. Натренованість м’язів та татуювання свідчили, що він сидів, утім давненько.

– Серед тутешніх пожильців немає нікого з прізвиськом Спаситель. А я знаю всіх.

Бармен хотів відвернутися, але Харрі, схилившись над стійкою, схопив його за плече. Бармен глянув на його руку. Харрі відчув, як біцепс у нього напружився, й послабив руку.

– Наркодилер, що торгував зіллям на шкільному подвір’ї, застрелив мого сина, бо той погрожував розповісти директору, коли він не забереться геть.

Бармен мовчав.

– Він мав одинадцять років.

– Гадки не маю, навіщо ти мені про це розповідаєш.

– Щоб ти второпав, чому я лишуся тут і чекатиму, допоки не явиться хтось, хто спроможний допомогти мені.

Бармен, повільно кивнувши, швидко спитав:

– Як звали твого сина?

– Олегом.

Обидва стояли, не зводячи один з одного очей. Бармен примружив око. Харрі відчув, як у кишені затремтів мобільник. Нехай дзеленчить.

Бармен поклав руку на коричневий конверт, посунувши його до Харрі.

– Цього не треба. Як тебе звати й у якому готелі ти мешкаєш?

– Я прийшов просто з літака.

– Напиши своє ім’я на серветці та йди у готель «Балкан», біля вокзалу. Через міст і прямо. Чекай у номері. З тобою зв’яжуться.

Харрі розтулив рота, прагнучи щось сказати, але бармен відвернувся до телевізора й продовжив коментувати гру.

На вулиці Харрі добув з кишені телефон: пропущений виклик від Халворсена.

– Do vraga! – простогнав він. – Дідько!

Сніг на Гетеборггата скидався на червоний шербет.

Він спантеличений. Все сталося так стрімко. Остання куля, яку він пустив услід Юну Карлсену, що втікав, мокро хлюпнувши, вдарилась у фасад будинку. Юн Карлсен встиг сховатися у під’їзді. Сидячи навпочіпки, відчував, як скривавлене скельце шматує кишеню. Поліцейський лежав долілиць, обличчям у сніг, що всотував кров, котра юшила з ран на його горлі.

Зброя, спало йому на думку, він схопив пораненого, перевернув голічерева. Йому потрібна зброя, з якої можна стріляти. Подувом вітру здмухнуло волосся з неприродно сполотнілого обличчя. Він швидко обмацав кишені пораненого. А кров досі струменіла, червона й густа. Він лише встиг відчути гіркоту жовчі, а рот уже сповнило блювотинням. Відвернувшись, виблював на кригу. Він витер рота. Кишені у штанях. Гаманець. За поясом теж нічого. Трясця йому, поліцейський мусить мати при собі зброю, охороняючи когось!

З-за рогу вигулькнуло авто, наближалося. Він схопив гаманця, скочивши на ноги, перетнув вулицю й пішов геть. Машина спинилася. Бігти не слід. Але він побіг.

На розі біля крамниці послизнувся й впав, забивши стегно, але враз зіп’явся на ноги й навіть не зауважив болю. Квапився до парку тією самою дорогою, якою прийшов. Це жахіття, жах, сповнений безміром нісенітних подій, що повторювались одна за одною. Чи він збожеволів, чи все це дійсно відбувається з ним? Горло дерло від холодного повітря й жовчі. Вже на Марквейєн він розчув перші поліцейські сирени. Й усвідомив, що йому страшно.