Ю Несбьо - Спаситель

У Поліцейському управлінні у вечірніх сутінках світилися вогні, наче на різдвяній ялинці. У кімнаті для допитів номер 2 сидів Юн Карлсен, затуливши обличчя руками. На тому боці округлого столика, увіпхнутого у невеличку кімнатчину, сиділа жінка-поліцейський Туріль Лі. Поміж ними стояли два мікрофони й лежала роздруківка перших свідчень. У вікно Юн бачив Теа, що очікувала своєї черги у сусідній кімнаті.

– Отже, він напав на вас, – мовила Туріль Лі, читаючи звіт.

– Чоловік у синій куртці біг до нас, тримаючи пістолет.

– Й що?

– Все трапилось неймовірно стрімко. Я страшенно налякався, тому пригадую лише уривками. Може, через струс мозку.

– Розумію, – мовила Туріль Лі, хоч вираз її обличчя свідчив про протилежне. Вона кинула оком на червоний вогник, диктофон досі пише. – Але Халворсен побіг до авто?

– Так. Він залишив зброю там. Я пригадую, що коли ми виїздили з Естгора, він поклав пістолет поряд себе.

– А як ви вчинили?

– Я розгубився. Спершу хотів сховатися в авто, але передумав і побіг до під’їзду.

– Й злочинець стріляв услід?

– Принаймні я чув постріл.

– Далі.

– Я забіг у під’їзд, а коли визирнув, він накинувся на Халворсена.

– Котрий так і не сів у авто?

– Ні. Він нарікав, що дверцята примерзають.

– А на Халворсена він напав з ножем, а не з пістолетом?

– Мені так здалось відтіля, де я стояв. Він накинувся на Халворсена з-за спини й кілька разів ударив ножем.

– Скільки?

– Чотири чи п’ять. Не знаю… я…

– Далі.

– Я зійшов у підвал і кнопкою екстреного виклику викликав вас.

– Але за вами убивця не побіг?

– Не знаю. Вхідні двері було замкнуто. Але ж він міг розбити скло, адже з поліцейським уже упорався. Хіба ні?

– Саме так. Але я не знаю…

Туріль Лі читала роздруківку.

– Поруч з Халворсеном знайдено блювотиння. Вважаємо, що злочинець виблював. Чи ви можете це засвідчити?

Юн похитав головою:

– Я сидів на сходах, що йдуть у підвал, поки ви не приїхали. Мабуть, я мав надати допомогу, але…

– Але?

– Я злякався.

– Загалом, ви вчинили правильно. – Але її вираз обличя знов свідчив про інше.

– Що кажуть лікарі? Чи він…

– Він буде в комі, поки стан не поліпшиться. Але наразі невідомо, чи існує загроза життю. Продовжимо.

– Це наче жахіття, яке повсякчас повторюється, – прошепотів Юн. – Все трапляється знов і знов.

– Не хочу нагадувати, що говорити треба у мікрофон, – спокійно промовила Туріль Лі.

Харрі стояв у номері біля вікна, споглядаючи темне місто, у якому покручені, криві телеантени ніби подавали знаки сіро-коричневому небу. Шведську мову з телевізора приглушували темні цупкі килими та штори. Макс фон Зюдов грав Кнута Гамсуна. Дверцята міні-бару розчинено. На столі лежить рекламний проспект готелю. На першій шпальті – світлина пам’ятника Йосипу Елачичу, що на майдані Елачича, а просто на самому Елачичі стояли чотири мініатюрні пляшечки. «Джонні Вокер», «Смірнофф», «Егермайстер» та «Гордонс». І дві пляшки пива марки «Озуйско». Усі закупорені. Поки що. Годину тому телефонував Скарре й повідомив про те, що трапилось на Гетеборггата. Зателефонувати треба на тверезу голову.

Беата відповіла по четвертому дзвінку.

– Він живий, – не чекаючи питання, відповіла вона. – Його під’єднали до апарата штучного дихання, він у комі.

– Що кажуть лікарі?

– Нічого, Харрі. Він міг померти там же, бо Станкич, як видається, намагався перетяти йому сонну артерію, але він спромігся підставити руку. На тиловому боці руки є глибокий поріз, а обабіч шиї порізано дрібні судини. Станкич ще кілька разів ударив його у груди, просто над серцем. За словами лікарів, лезо проминуло серце всього за кілька міліметрів.

Якби не ледь помітне тремтіння голосу, скидалося б, що Беата говорила про якусь сторонню жертву нападу. Й Харрі збагнув, що наразі це для неї, певно, єдиний спосіб говорити про те, що трапилось: ніби про роботу говорить. Запала тиша, й лише тремтливий через образу голос Макса фон Зюдова гримів у кімнаті. Харрі добирав слова, щоб утішити.

– Я щойно розмовляв з Туріль Лі, – врешті озвався він. – Вона переповіла мені покази Юна Карлсена. Чи ще щось маєте?

– Ми знайшли кулю у стіні, правіше від вхідних дверей. Вона у балістиків, але я певна, що буде збіг із кулею з Егерторг, у квартирі Юна Карлсена й тією, що знайшли коло Притулку. Це Станкич.

– Чому ти така певна?

– Люди, що проїжджали повз і зупинились, побачивши Халворсена, казали, що просто перед машиною пробіг чоловік, що скидався на жебрака. У люстерку дівчина зауважила, як він трохи віддаля, послизнувшись, упав. Ми оглянули те місце. Мій колега Бйорн Гольм знайшов там іноземну монетку, яка глибоко застрягла у снігові, й спершу ми гадали, що вона там уже кілька днів пролежала. Він не збагнув, звідки вона, на ній напис «Republika Hrvatska» і «п’ять кунів». Тому він перевірив.