Ю Несбьо - Спаситель

– Вважаємо, що це найманий убивця, який мешкає у Загребі, – відповів Харрі. – Прийнамні він телефонував з Осло у тамтешній готель.

– У який?

Харрі здивовано подивився на батька, який запитав норвезькою.

– «Інтернаціональ», – відповів він, зауваживши, що батько та дядько перезирнулися. – Чи ви щось знаєте?

Батько захитав головою.

– Я був би дуже вам вдячний, – вів далі Харрі. – Цей чоловік полює на Юна, учора просто-таки нашпигував кулями його помешкання.

На обличчі батька проступив недовірливий вираз, але він змовчав.

Мати пішла на кухню, Софія нехотя поплелася слідом. Як усі підлітки, міркував Харрі, за кілька років Олег теж так нашорошуватиметься.

Коли мати пішла, Харрі взяв нотатник, а Беата сіла просто напроти нього.

– Привіт, Софіє. Мене звати Беата. Чи ви з Робертом мали роман?

Софія, не підводячи очей, захитала головою.

– Ти була закохана у нього?

Дівчина знов хитнула головою.

– Може, він скривдив тебе?

Уперше за увесь час Софія, відкинувши убік гривку, пильно глянула на Беату. А дівчинка ж гарна, тільки занадто розмальована. Погляд батьків: злий, опасливий. На лобі синець, помітний з-під макіяжу.

– Ні, – відповіла вона.

– Це батько наказав тобі нічого не розповідати, Софіє? Я ж по тобі бачу.

– Що бачиш?

– Що хтось скривдив тебе.

– Брешеш ти про все.

– Звідки маєш синець на чолі?

– На двері наскочила.

– От тепер ти брешеш.

Софія шморгнула носом:

– Ти удаєш, ніби розумна і таке інше, та насправді ні на чому не розумієшся. Ти просто підстаркувата жіночка, якій кортить уже повернутися додому, до дітей. Я бачила, як ти поводилася у вітальні. – Голос був роздратований, але вже затремтів. Її ще стане на кілька фраз, міркував Харрі.

Беата зітхнула:

– Ти маєш нам довіряти, Софіє. І допомогти. Ми намагаємося зупинити убивцю.

– Я ні в чому не завинила. – У неї перехопило горло. Отже, її стало лише на одну фразу. Вона розплакалася. Сльози ринули рікою. Софія схилила голову, гривка знов упала на очі.

Беата поклала їй на плече руку, але вона, скидаючи її, крикнула:

– Йдіть геть!

– Чи ти знала, що Роберт восени їздив у Загреб? – спитав Харрі.

Вона кинула на нього швидкий погляд, по недовірливому обличчі стікала туш.

– Чи він тобі не казав? – спитав Харрі. – Отже, не казав і про те, що закоханий у дівчину на ім’я Теа Нільсен?

– Ні, – схлипнула вона. – А що?

Харрі намагався зрозуміти за виразом обличчя, яке враження на неї справило сказане, але через чорні патьоки нічого не розбереш.

– Ти приходила у «Фретекс» і питала Роберта. Навіщо?

– А пішли ви! – люто гримнула дівчина. – Забирайтеся!

Харрі та Беата перезирнулися й підвелися.

– Поміркуй, – мовила Беата, – а тоді зателефонуй мені за цим номером. – Вона поклала на стіл візитівку.

Мати чекала на них у коридорі.

– Даруйте, вона чомусь розхвилювалася, – сказала Беата. – Вам би слід побалакати з нею.

Вони вийшли у грудневий ранок на Якоб-Оллс-гате, крокуючи у бік Сумс-гате, де Беата поставила авто.

– Oprostite! [43]– Голос пролунав із темряви у підворітті, де світилися вогники від двох цигарок. Цигарки попадали додолу, з темряви вийшло двоє чоловіків, простуючи до них. Софіїн батько та дядько Йосип. Стали поряд.

– Готель «Інтернаціональ», так?

Харрі кивнув.

Батько кинув швидкий косий погляд на Беату.

– Я прижену машину, – швидко кинула жінка.

Харрі повсякчас дивувався, як ця дівчина, що більшу частину життя поклала на перегляд на самоті відеозаписів та технічних доказів, спромоглася розвинути у себе таке чуття під час спілкування з людьми, якого у нього не було й близько.

– Я працювати у перший рік… на цих… перевезеннях. Але заболіла спина. У Вуковарі я був інженером-електриком, розумієш? До війни. Тута ніц не маю.

Харрі кивнув, чекаючи на продовження розповіді.

Дядько Йосип щось сказав.

– Так, так, – мовив батько й повернувся до Харрі. – Коли югославська армія прагнула взяти Вуковар у дев’яносто першому, адже так? Там був хлопчик, який підірвав дванадцять танків оцими… landmines, [44]еге ж?

– Ми називали його Mali spasitelj.

– Mali spasitelj, – з благоговінням повторив Йосип.

– Маленький Спаситель, – сказав батько. – Його так називали по рації.

– Кодове ім’я?

– Так. Після капітуляції Вуковара серби намагалися знайти його. Але марно. Хтось казав, що хлопець помер, інші, не вірячи, казали, що його взагалі… не існувало. Так?

– А який стосунок до цього має «Інтернаціональ»?