Ю Несбьо - Спаситель

– У жодному разі, – кинув Харрі. – Ніхто не має знати, що ви тут. Навіть у поліції.

Юн підійшов до стіни будівлі біля ґанку, відрахувавши п’ять дощок убік, встромив руку у сніг, а потім під дощану облямівку.

– Ось він. – У руці він тримав ключ.

Скидалось, що у помешканні ще холодніше, ніж на вулиці, фарбовані дерев’яні стіни вкрилися кригою, й голоси відбивалися гучною луною. Вони потупцювали, струшуючи із взуття сніг, пройшли у велику кухню з великим дерев’яним обіднім столом, буфетом, лавкою й пічкою у кутку.

– Я затоплю, – мовив Юн, видихнувши хмарину морозної пари. – Під лавкою є дрова, але треба б принести ще із сараю.

– Можу принести, – визвався Халворсен.

– Прокладіть стежку. На ґанку є дві лопати.

– Я з вами, – тихо пробурмотіла Теа.

Снігопад раптово ущух, розвиднілося. Харрі палив цигарку біля вікна, спостерігаючи, як Халворсен та Теа у білім місячнім сяйві прочищають стежину. У пічці тріщало вогнище, Юн навпочіпки сидів і дивився у полум’я.

– Як ваша дівчина поставилась до історії з Рагнхільд Гільструп? – спитав Харрі.

– Вона пробачила мені. Адже це було до неї.

Харрі пильно роздивлявся цигарку.

– Досі не маєте здогадів щодо того, чому Рагнхільд Гільструп прийшла до вашої оселі?

Юн похитав головою.

– Не знаю, чи ви зауважили, – мовив Харрі, – але нижня шухляда у вашому письмовому столі була зламана. Що в ній?

Юн знизав плечима.

– Особисті речі. Здебільшого, листи.

– Любовні? Приміром, від Рагнхільд?

Юн зашарівся.

– Я… я не пригадую. Здебільшого я їх усі повикидав, хоча, може, й зберіг один чи два. Але шухляду було замкнено.

– Щоб на них не натрапила Теа, лишившись сама у квартирі?

Юн повільно кивнув.

Харрі вийшов на ґанок, востаннє затягнувся цигаркою, кинув недопалок у сніг і добув з кишені мобільник. Гуннар Хаген відповів після третього гудка.

– Я перевіз Юна Карлсена в іншу оселю, – мовив Харрі.

– Точніше.

– Нема потреби.

– Даруйте?

– Це місце безпечніше за попереднє. Халворсен чергуватиме тут уночі.

– Де, Холе?

– Тутечки.

Слухаючи мовчання у слухавці, Харрі здогадувався, що буде далі. Нарешті Хаген знов озвався, заговорив тихо, але чітко:

– Холе, ваш начальник щойно поставив вам конкретне питання. Не відповідати – нехтувати наказ. Чи я зрозуміло висловився?

Харрі часто спадало на думку, що було б ліпше, аби він був влаштований інакше, аби мав трохи більше інстинкту виживання у суспільстві, котрий властивий більшості людей. Але у нього його немає, та й ніколи не було.

– Чому вам конче треба це знати, Хагене?

У Хагена голос затремтів від люті.

– Я скажу, Холе, коли вам буде дозволено ставити питання. Зрозуміли?

Харрі чекав. Чимало. А почувши, як Хаген глибоко зітхнув, мовив:

– Садиба Скансен.

– Що?

– Прямо на схід, не доїжджаючи Стрьомма, поліцейського полігона у Льоренскуге.

– Отакої, – зрештою мовив Хаген.

Харрі відключився, набрав наступний номер, споглядаючи осяяну місяцем Теа, котра дивилася у бік нужника. Вона зупинилася й вже не розчищала сніг, завмерши, ніби її заціпило, у дивній позі.

– Скарре слухає.

– Це Харрі. Які новини?

– Ніяких.

– Жодних підказок?

– Нічого істотного.

– Але люди телефонують?

– Ще б пак! Адже ж почули, що пообіцяли винагороду. Як на мене, погана думка. Лише зайвої праці нам додала.

– Що розповідають?

– А що вони можуть розповідати? Дають опис схожих облич, які зустрічали. Найкумедніше, що в оперативну дільницю зателефонував дивак і повідомив, що Станкич лежить у нього, прикутий до ліжка, й розпитував, чи цього стане для винагороди.

Харрі дочекався, поки Скарре нарегочеться.

– А як вони дізнались, що він збрехав?

– Не знадобилося перевіряти. Він поклав слухавку. Мабуть, спантеличився. Казав, що бачив Станкича раніше. З пістолетом у ресторані. А ви що поробляєте?

– Ми… Даруй, як ти сказав?

– Я гадав…

– Ні. Щодо того, що він бачив Станкича з пістолетом.

– Ги-ги. Ох і уява у людей, отакезна-а-а, га?

– Ану з’єднай мене із черговим з оперативної дільниці, з яким ти розмовляв.

– Але ж…

– Ну ж бо, Скарре.

Скарре перемкнув зв’язок. Харрі перебалакав зі старшим і вже після кількох фраз попросив почекати на лінії.

– Халворсене! – Голос Харрі покотився двором.

– Слухаю. – Халворсен вийшов у місячне сяйво перед сараєм.

– Як звали офіціанта, який бачив у туалеті чоловіка з пістолетом, замащеним милом?

– Як я можу пам’ятати таке?