Ю Несбьо - Спаситель

– Що?

Вони повернули на майданчик на четвертому поверсі. Біля дверей Юнової квартири стояв огрядний чоловік у твідовім костюмі й розхристанім твідовім пальті, безперечно на них чекаючи.

– Я про те, що ти відчула, увійшовши до квартири, а згодом, дивлячись у штольню.

– Відчула? – перепитала Маргарет, ніяково посміхнувшись.

– Саме так, відчула! – проревів Столе Еуне, простягаючи руку, яку Харрі квапливо потиснув. – Йдіть слідом і вчіться, бо це добре відоме «євангеліє від Холе». Перш ніж зробити крок на місце злочину, треба викинути з голови усі думки, обернувшись на немовля, що ще не пізнало мови, котре відкрите для священного першого враження, для найвагоміших перших секунд, котрі дають тобі величезний і водночас єдиний шанс побачити, що трапилось, перш ніж на тебе впаде лавина подробиць. Ніби заклинання, хіба ні? Стильним комбінезоном розжилася, Беато. А хто твоя чарівна колега?

– Це Маргарет Свенсенн.

– Столе Еуне, – назвався чоловік, цілуючи обтягнуту рукавичкою руку Маргарет. – Боже, дівчино, смакує, як ґума.

– Еуне – психолог, – мовила Беата. – Зазвичай він допомагає нам.

– Намагається допомагати, – зробив уточнення Еуне. – Психологія як наука, на жаль, досі дитя у коротких штанцях, й лише років через п’ятдесят чи сто ми матимемо змогу дійсно прислужитися слідству. І яка ж буде відповідь на запитання, поставлене Холе, любонько?

Маргарет кинула на Беату благальний погляд.

– Я… я не знаю, – відповіла вона. – Те око, трохи відворотне воно.

Харрі відімкнув двері.

– Ти ж знаєш, я не можу дивитися на кров, – застеріг Еуне.

– Уяви, що то скляне око, – відповів Харрі, розчинив двері й відійшов убік. – Йди по пластику й нічого не чіпай.

Еуне обережно зробив крок на доріжку із чорного пластику, яку було простелено долі. Сів навшпиньки біля ока, котре досі лежало у купці пилюки біля пилососа, лише вкрилося сірим нальотом.

– Це зветься енуклеацією, – мовив Харрі.

Еуне звів брови догори.

– Яку виконали за допомогою пилососа, приставивши його до ока?

– Лише пилососа недостатньо в цій справі, – пояснив Харрі. – Пилососом лиходій висмоктав око із очниці, а потім, схопивши пальцями, вирвав. Для того, щоб вирвати м’язи та очний нерв, треба докласти зусиль.

– Чи є щось, чого ти не знаєш, Харрі?

– Якось довелося заарештувати жінку, яка втопила власну дитину у ванні. Сидячи у КПЗ, вона вирвала собі око, тож лікар розповів мені технічні подробиці.

За спиною почулося, як тремтливо зітхнула Маргарет.

– Саме по собі видалення ока не є смертельним, – мовив Харрі. – На думку Беати, жінку, певно, задушили. Які маєш міркування?

– Певна річ, це вчинила людина із емоційною чи розумовою неврівноваженістю, – мовив Еуне. – Каліцтво свідчить про неконтрольовану лють. Звісно, те, що злочинець вирішив позбутися тіла, скинувши у сміттєпровід, теж, можливо, має практичні причини…

– Навряд, – зауважив Харрі. – Якщо він прагнув, щоб тіло знайшли не відразу, розумніше було лишити його у порожній квартирі.

– За таких обставин такі дії мають більш-менш символічний характер.

– Гм. Вирвати око й поставитись до тіла як до сміття?

– Так.

Харрі глянув на Беату:

– Не скидається на професійного кілера.

Еуне знизав плечима:

– Утім, можна подумати на лютого професійного кілера.

– Фахівці зазвичай мають метод, на який покладаються. Дотепер Христо Станкич стріляв у своїх жертв.

– Може, він послуговується не одним методом, – мовила Беата. – Чи, може, жертва ненароком заскочила його у квартирі.

– А не стріляв, щоб не наполохати сусідів, – встряла Маргарет.

Решта озирнулися на неї.

Вона злякано всміхнулася:

– Я про те, що, може, він потребував часу, щоб побути в квартирі непотурбованим. Може, він щось шукав.

Харрі зауважив, що Беата почала швидко дихати носом, сполотнівши ще дужче.

– Якої ти думки? – спитав він Еуне.

– Точно за психологією, – відповів той. – Безмір питань. А у відповідь лише гіпотези.

Коли вони вийшли на вулицю, Харрі спитав у Беати, що з нею трапилося.

– Просто трохи знудило.

– Справді? Тобі зараз заборонено хворіти. Зрозуміла?

У відповідь вона таємниче посміхнулася.

Прокинувшись, він розплющив очі і побачив мерехтливі виблиски світла на стелі. Усе тіло й голова боліли, його лихоманило. У роті затичка. А спробувавши поворухнутися, відчув, що руки та ноги поприв’язувано. Звів голову. У дзеркалі біля ліжка, освітленому полум’ям свічок, побачив, що роздягнутий догола, а на голову напнуто щось чорне штибу кінської збруї. Один ремінець перетинав обличчя, у роті стирчала чорна кулька, що правила затичкою. На зап’ястках – наручники, на ногах – щось на кшталт чорних манжетів. Він дививсь у дзеркало, не зводячи очей. На простирадлі поміж ніг виднілася мотузка, що щезала між стегнами. На череві щось біле, мабуть, сім’я. Він відкинувся на подушку, заплющився. Хотів закричати, але збагнув, що затичка заглушить усі його спроби. З вітальні почувся голос: