Ю Несбьо - Спаситель

Сверре Хасволл заліз у ящик, пройшов до округлого отвору на стелі, під ногами заскреготіла яєчна шкаралупа та пакунки з-під молока. Глянувши вгору, побачив лише темінь. Встромив у шахту дріт, сподіваючись, що він упнеться у м’яку купу сміттєвих торбин, але натомість там було щось тверде. Хасволл натиснув сильніше. Безрезультатно. Щось застрягло незрушно.

Він схопив ліхтарика, що висів на ремінці, направив у шахту жмут світла. На окуляри крапнуло, вилаявшись, він зняв їх й обтер скло об рукав синього халата, затиснувши ліхтарик під пахвою. Зробив крок убік, знов глянув, короткозоро примруживши очі. Вагався. Знов посвітив ліхтариком, а в уяві вже постали найрізноманітніші видіння. Серце завмирало. Він недовірливо приставив окуляр до очей. І раптом серце геть завмерло.

Залізний дріт, скреготячи, ковзнув стіною і з лязкотом впав додолу. Сверре Хасволл зауважив, що сидить на сміттєзбиральні, ліхтарик закотився, кудись подівшись серед напханих торбин. Ще одна крапля впала на пластик поміж його коліньми. Він відсахнувся, наче від їдкої кислоти. Згодом підвівся й кинувся геть.

Треба вдихнути свіжого повітря. У морі він бачив чимало усілякого, але щоб таке… це ненормально. Це хвороба. Він, розчинивши вхідні двері, поплентався хитаючись надвір, не завваживши двох височезних чоловіків коло під’їзду, ані шпаркого морозу. Голова йшла обертом. Притулившись до стіни, він насилу звів дух, добув мобільник. Безпорадно дивився на нього. Кілька років тому змінили номери екстрених служб, щоб легше було запам’ятовувати, та він, звісно, пригадував лише колишні. Й раптом зауважив двох чоловіків. Один з них балакав по мобільнику, а інший, як він упізнав, був тутешнім мешканцем.

– Перепрошую, чи ви знаєте, як зателефонувати до поліції? – хрипко спитав Хасволл, ніби протягом довгого часу горлянку дер.

Мешканець зиркнув на товариша поруч, котрий кілька секунд не зводив очей із консьєржа, а потім мовив у мобільник:

– Стривайте, мабуть, Іван із пошуковим собакою не потрібен. – Опустивши телефон, він озвався до Сверре Хасволла:

– Я інспектор поліції Осло Холе. Стривайте, вгадаю…

В одному з помешкань на Весткантторг Туре Бйорген стояв біля вікна спальні й дивився у двір. Навколо досі тиша – й у будинку, й на вулиці, жодних дітлахів, які б, зчинивши крик та вереск, гралися у снігові. Мабуть, надто холодно й темно. Утім, він уже кілька років не бачив дітей, які б гралися на вулиці. З вітальні чувся голос диктора телебачення, що попереджав про рекордні холоди й повідомляв, що міністр соціального захисту надасть додаткові дотації, щоб дати безхатченкам дах над головою, а в оселях самотніх пенсіонерів посилити опалення. А ще казали, що поліція шукає громадянина Хорватії на ймення Христо Станкич й що за інформацію, яка сприятиме його арешту, визначено винагороду. Суму диктор не сказав, але Туре Бйорген припускав, що вона перевищує кошти, потрібні на тритижневе перебування у Кейптауні.

Висушивши ніздрі, Туре Бйорген втер рештки кокаїну в ясна, остаточно позбавившись післясмаку піци у роті.

Він відпросився у директора «Бісквіта», пославшись на головний біль, і пішов раніше. Христо – чи то пак Майк, як він назвався, – чекав його на лаві на майдані Весткантторг, як домовились. Піца «Грандіоза», яку він придбав, безсумнівно, припала Христо до смаку, він напався на їжу, не зауваживши присмаку 15 грамів стесоліду, добутого з розітертої на порошок пігулки.

Туре Бйорген дивився на сплячого Христо, котрий лежав голим на животі у його ліжку. Дихав він рівно й глибоко, попри затичку в роті. Й навіть не намагався прокинутись, поки Туре налаштовувався на невеличку розвагу. Заспокійливе він придбав у ошалілого наркомана на вулиці, просто біля «Бісквіта», п’ятнадцять крон за пігулку. Решту теж придбав задешево. Наручники, кайдани на ноги, затичку з маскою й шнурок із блискучими анальними кульками, які продавали у так званому «наборі для початківців», котрий він придбав по Інтернету всього за 599 крон.

Ковдра валялася долі, шкіра Христо виблискувала у мерехтливому світлі стеаринових свічок, розставлених по всій кімнаті. На тлі білих простирадл тіло Христо скидалося на перевернутий ігрек. Заковані руки прив’язано до узголів’я міцного латунного ліжка, ноги розсунуто й прикуто до стовбців у ногах.

Туре спромігся підсунути хлопцеві під живіт подушку, трохи піднявши йому зад. Потім, схопивши коробочку з вазеліном, відкрив її, мазнув пальцем, а іншою рукою розсунув хлопцеві стегна. Й знов йому спало на думку, що він чинить наругу. Як ще назвати інакше. Утім, від думки, від самого слова «наруга» враз збудився.