Ю Несбьо - Спаситель

– Боже милостивий, – прошепотів Юн.

– Святий Боже, – простогнав Юн, навпомацки шукаючи стільця. – Що тут трапилось… Це ж… це…

– Так, – відповів Харрі. Присівши навшпиньки біля пилососа, він зосереджено силкувався дихати рівно. – Це око.

Очне яблуко скидалося на скривавлену медузу, яку викинуто на берег. Пил обліпив білу поверхню. Харрі зауважив у крові уривки м’язів та білий, схожий на черв’яка, шматок зорового нерва.

– Я оце думаю, як воно втрапило у мішечок крізь фільтр. Адже його туди засмоктало.

– Я зняв фільтр, – тремтливим голосом озвався Юн. – Тоді він засмоктує ліпше.

Добувши з кишені ручку, Харрі обережно розвернув нею око. Наче м’яке, але має щільне ядро. Він трохи посунувся так, щоб світло від лампи на стелі освітило зіницю, велику, чорну, розширену, бо очні м’язи більше не втримували її форму. Світла, майже бірюзова райдужка, що обрамлювала зіницю, виблискувала, наче матова гральна кулька. За спиною Харрі чув, як прискорено дихав Юн.

– На диво світла блакитна райдужка, – мовив Харрі. – Знаєте, чия?

– Ні, я… Я не знаю.

– Слухайте-но, Юне, – не озираючись заговорив Харрі. – Гадки не маю, як багато ви вправлялися брехати, але ви в тому не надто вправні. Я не маю змоги змусити вас розповісти пікантні подробиці з життя вашого брата, але це… – Він показав на скривавлене око. – Я змушу вас розповісти, що це таке.

Він озирнувся. Юн сидів на одному з двох стільців з кухні, похнюпивши голову.

– Я… вона… – Голос душили сльози.

– Отже, вона, – допоміг Харрі.

Юн кивнув, не підводячи голови.

– Її звати Рагнхільд Гільструп. Ні в кого більше немає таких очей.

– Яким чином її око могло потрапити сюди?

– Гадки не маю. Вона… ми… зазвичай зустрічалися у цій оселі. Вона мала ключі. Що я такого зробив, Харрі? Чому все це коїться зі мною?

– Не знаю, Юне. Та я мушу зробити свою справу, але спершу маю десь вас улаштувати.

– Я можу повернутись на Уллеволсвейєн.

– Ні, – мовив Харрі. – Чи ви маєте ключі від помешкання Теа?

Юн кивнув.

– Гаразд, ідіть туди. Замкніться й не відчиняйте дверей нікому, окрім мене.

Юн пішов до виходу, але на півдорозі зупинивсь.

– Харрі?

– Слухаю?

– Те, що було між нами й Рагнхільд, конче має вийти на світ Божий? Я припинив зустрічі з нею, коли ми з Теа заручилися.

– Тоді це не надто небезпечно.

– Ви не розумієте, – мовив Юн. – Рагнхільд Гільструп була заміжня.

Харрі повільно кивнув.

– Восьма заповідь?

– Десята.

– Не можу тримати таке у таємниці, Юне.

Юн спантеличено дивився на Харрі. Потім повільно захитав головою.

– Що трапилось?

– Не віриться, що я щойно таке сказав: Рагнхільд померла, а я бідкаюся, як врятувати свою шкуру.

В Юнових очах стояли сльози. На одненьку вразливу мить Харрі відчув щире співчуття. Не таке, яке відчував до жертви чи до її близьких, а співчуття до людини, котра у мить, що крає серце, бачить власну безпорадну людяність.

Часом Сверре Хасволл жалкував, що проміняв життя моряка дальнього плавання на посаду консьєржа у новісінькому житловому будинку на Гетеборггата, 4. А надто у морозні днини, як-от сьогодні, коли мешканці, телефонуючи, нарікали на засмічений сміттєпровід. Зазвичай засмічення траплялися десь раз на місяць з однієї й тієї ж причини: розмір ляд за діаметром був тотожний власне шахті. Не те що у старих будинках. Навіть у тридцятих роках, коли щойно почали зводити сміттєпроводи, архітектори розуміли, що отвори для ляд треба робити трохи вужчими за діаметр шахти, щоб люд не кидав туди речі, які застрягнуть там намертво. Але зараз їм це по цимбалах, головне – стиль та освітлення.

Хасволл відчинив ляду на третьому поверсі, встромивши голову, посвітив ліхтариком – купа білих сміттєвих торбин. Усе ясно, знову засмічення між першим і другим поверхом, де шахта трохи звужувалася.

Він спустився у підвал, відчинив сміттєзбиральню, увімкнув світло. Скельця на окулярах вмить запітніли через сирість та холод. Здригнувшись, він схопив залізний дріт, завдовжки безмаль три метри, який саме для таких випадків стояв біля стіни. Хасволл навіть прилаштував на його кінчик маленьку пластикову кульку, щоб, пробиваючи засмічення, не дірявити торби. З отвору у шахті щось крапало, дрібушачи у пластик з-під торбин у підставленому ящикові. Але ж у правилах з використання ясно зазначено, що кидати дозволено лише сухе сміття, що ретельно спаковане у торбини, але люди, от навіть і ці християни з Армії спасіння, тутешні мешканці, – чхати хотіли на правила.