Ю Несбьо - Спаситель

У тиші, що запала, тільки й чутно було, що вентилятор з проектора. Харрі почав усміхатися.

– Вони його не впізнають, – мовив чіткий гучний голос. Харрі не зауважив, як увійшов Гуннар Хаген. – Часто трапляється під час війни, коли треба упізнати солдат. Вони всі в однакових мундирах, й іноді навіть їхні побратими з власного підрозділу мусять перевіряти особисті жетони, щоб цілком упевнитися.

– Дякую, – мовила Беата. – То як, Скарре, так зрозуміліше?

Скарре знизав плечима, Харрі почув голосний смішок, Беата вимкнула проектор.

– Пластичність, чи то пак рухомість, обличчя – річ дуже індивідуальна. Дещо можна тренувати, але певні речі, ймовірно, зумовлені генетично. Дехто неспроможний диференціювати праву та ліву половини обличчя, дехто за допомогою тренувань спроможний досягти того, щоб усі м’язи рухалися незалежно один від одного. Як піаніст-віртуоз під час виступу. Це зветься гіперрухомістю, чи то пак visage du pantomime . Зареєстровані випадки свідчать, що ця здатність є виключно спадковою, що людина натренувала це уміння у ранній юності чи дитиною й що люди з крайнім ступенем гіперрухомості часто страждають на порушення особистості чи зазнали важкої урази у підлітковому віці.

– Ви гадаєте, що ми маємо справу з божевільним? – спитав Гуннар Хаген.

– Мій фах – обличчя, а не психологія, – відповіла Беата. – Утім, хай там як, а це не виключено. Харрі?

– Дякую, Беато. – Харрі підвівся. – Тепер ви набагато більше свідомі того, з ким маєте справу, панове. Питання? Слухаю, Лі?

– Як спіймати таке створіння?

Харрі та Беата перезирнулися. Харрі кахикнув:

– Гадки не маю. Напевне знаю лише те, що все скінчиться не раніше, ніж він виконає своє завдання. Чи ми – своє.

У кабінеті на Харрі чекало повідомлення: телефонувала Ракель. Він враз перетелефонував їй, щоб не поринати у міркування.

– Як ідуть справи? – спитала Ракель.

– Просто у Верховний суд. – Так полюбляв казати батько Ракелі. Популярний післявоєнний жарт серед фронтовиків. Ракель розсміялася. Ласкавий, дзвінкий сміх, задля якого він колись віддав би все, аби лишень чути його щодня. І цей сміх досі не втратив свого впливу.

– Ти сам? – спитала вона.

– Ні, Халворсен, як завжди, зі мною, сидить, нашорошивши вуха.

Халворсен відвів очі від протоколів показань свідків з Егерторг і скорчив гримасу.

– Олегу потрібно з ким-небуть поговорити, – мовила Ракель.

– То й що?

– Ой, я неточно висловилась. Не з ким-небудь. Йому треба з тобою поговорити.

– Треба?

– Виправляюся: він сказав , що хоче поговорити з тобою.

– Й попросив тебе зателефонувати?

– Ні. Не просив. У жодному разі.

– Ов-ва, – Харрі посміхнувся.

– Може, навідаєшся до нас якось увечері, га?

– Звісно.

– От і добре. Повечеряємо разом.

– Разом?

– З Олегом та зі мною.

Харрі гмикнув.

– Знаю, що ви з Матіасом зустрічалися…

– Так, – швидко відповів Харрі. – Добрий чоловік, як на мене.

– Мабуть.

Харрі не знав, як зрозуміти її тон.

– Чи ти слухаєш мене?

– Так, – відповів він. – Знаєш, у нас тут скоєно вбивство й трохи гаряче через це. Можна я поміркую трішки, а потім перетелефоную й скажу, коли виберу слушний день?

Тиша.

– Ракель?

– Так, певна річ. А загалом як ся маєш?

Питання видалось таким недоречним, що Харрі здалося, що вона іронізує.

– Потихеньку-помаленьку…

– Останнім часом не трапилось нічого нового?

Харрі зітхнув.

– Мені вже час іти, Ракель. Щойно улучу годину, враз зателефоную. Мої вітання Олегові. Гаразд?

– Гаразд.

Він поклав слухавку.

– Отже, «слушний день», га? – озвався Халворсен.

– Всього-на-всього вечеря. Провідаю Олега. Навіщо Роберт літав у Загреб?

Халворсен збирався був відповісти, але раптом у двері тихо постукали. Вони озирнулися. На порозі стояв Скарре.

– Щойно телефонували з поліції Загреба, – мовив він. – Кредитна картка Станкича видана на підроблений паспорт.

Харрі гмикнув і, заклавши руки за голову, обіперся об спинку свого стільця.

– Навіщо Роберт їздив у Загреб, Скарре?

– Ви ж знаєте, якої я думки.

– Наркотики, – відповів Халворсен.

– Ти згадував дівчину, яка питала про Роберта у «Фретексі» на Кіркевейєн, Скарре? У крамниці казали, що вона наче з Югославії?

– Так. Управителька тамтешня каже, що…

– Телефонуй у «Фретекс», Халворсене.

У кімнаті панувала тиша. Погортавши «золоті сторінки», Халворсен набрав номер. Харрі тихо вистукував пальцями по столу, міркуючи, як висловити Скарре задоволення його роботою. Кахикнув, але у цю мить Халворсен подав йому слухавку.