Ю Несбьо - Спаситель

– Алло! Поліція?

Поліція? Polizei? Police?

Він заметушився на ліжку, рвучко смикнув руки до себе й зойкнув від болю, коли наручники до крові увіп’ялися у шкіру. Повернув зап’ястки, схопивши пальцями ланцюжок, що поєднував браслети. Сталь наручників. Арматурна сталь. Батько казав, що матеріали для будівництва майже завжди виробляють таким чином, щоб вони були витривалі до навантаження в одному певному напрямку й що у мистецтві скручувати арматуру найголовніше – знати, у якому напрямку вона чинитиме найменший опір. Ланцюжок між браслетами не розрахований на те, щоб їх смикали з боку в бік, розриваючи.

Телефонна розмова у вітальні була нетривала, невдовзі знову запала тиша.

Він приклав місце, де ланцюжок кріпився до наручників до ліжкової решітки, але не смикав, а почав провертати. За чверть години ланцюжок вивертів щілину й застряг. Він спробував ще, але, на жаль, намарне. Зробив ще одну спробу, але руки лише ковзали по залізу.

– Алло! – почулося з вітальні.

Він глибоко зітхнув. Заплющився й на тлі жмутів арматури на будівельному майданчику побачив батька у сорочці з короткими рукавами, з дужими, жилавими передпліччями, батько прошепотів: «Відкинь сумніви. Потрібна лише воля. У заліза немає волі, тому воно завжди програє».

Туре Бйорн нетерпляче вистукував пальцями по люстру у стилі рококо, прикрашеному перлиново-сірим мусліном. Власник антикварної крамнички казав, що загалом слово «рококо» – зневажливе, похідне від французького rocaille , тобто «гротеск». Згодом Туре збагнув, що саме це переважило шальки терезів, змусивши його, взявши позику, викласти дванадцять тисяч крон за це дзеркало.

Центральний комутатор у поліції намагався з’єднати його із відділом убивств, але там не брали слухавки, тож тепер його намагалися зв’язати із оперативним відділом кримінальної поліції. Із спальні почувся шум. Ланцюжок заскреготів об ліжкову решітку. Отже, стесолід – поганеньке снодійне.

– Оперативний відділок, – почувся спокійний негучний голос.

Туре мимоволі здригнувся.

– Так… я щодо винагороди за… цеє… того кілера, котрий застрелив хлопця з Армії спасіння.

– З ким я розмовляю й звідки ви телефонуєте?

– Туре. З Осло.

– А точніше?

Туре ковтнув слину. Небезпідставно він скористався правом приховати свій номер, тож знав, що зараз на дисплеї оперативної дільниці світиться «номер не визначено».

– Я маю змогу вам допомогти. – Голос у Туре трохи зірвався на фальцет.

– Спочатку маю дізнатись…

– Він тут. Руки й ноги закуті.

– Чи ви когось скували? Правильно?

– Він же кілер, убивця. Він небезпечний, на власні очі бачив його у ресторані, з пістолетом. Звати його Христо Станкич. Я прочитав це ім’я у газеті.

На хвилину на тому боці дроту запала тиша. Згодом знов пролунав голос, так само стишений, але вже менш безсторонній.

– Спокійно. Розповідайте, хто ви й де ви є, ми враз приїдемо.

– А як щодо винагороди?

– Якщо зрештою заарештують шуканого підозрюваного, я засвідчу, що ви допомогли нам.

– Й мені зразу сплатять винагороду?

– Так.

Туре замріявся. Про Кейптаун. Про різдвяних гномів під палючим сонцем. У телефоні щось заскрипіло. Він вдихнув повітря, готуючись відповісти, й раптом кинув оком на своє дорогезне дзеркало. Тієї ж миті враз збагнув три речі. Що то скрипнуло в телефоні. Й що високоякісних наручників у наборі для початківців за 599 крон поштою не придбаєш. І що, ймовірно, останнє своє Різдво він уже відсвяткував.

– Алло? – почулося в слухавці.

Туре Бйорген і радий був би відповісти, але тонка нейлонова мотузка з блискучими кульками, дуже подібними до ялинкових прикрас, перекрила потік повітря, необхідного для роботи голосових зв’язок.

Четверо сиділи в авто, котре мчало крізь пітьму й заметіль дорогою, обрамленою високими заметами.

– Естгор туди, лівіше, – мовив Юн. Він сидів на задньому сидінні, обіймаючи перелякану Теа.

Халворсен звернув на путівець. Харрі споглядав розкидані то тут, то там садиби, які світилися то на узгір’ях, мов маяки, то у гаях.

Коли Харрі сказав, що квартира Роберта вже ненадійний прихисток, Юн сам запропонував Естгор. І наполіг, щоб Теа поїхала з ним.

Халворсен звернув між білою житловою будівлею та червоною стодолою.

– Ми зателефонуємо сусідові, попросимо його приїхати трактором й розчистити сніг, – мовив Юн, коли вони, потопаючи у свіжих заметах, просувалися до будинку.