Ю Несбьо - Спаситель

Не знати чому він мав відчуття, що за ним стежать. Ні, не стежать, але його помічено, виявлено. Хтось знає, що він тут, навіть не бачачи його. Він обійшов поглядом освітлений паркан – чи немає сигналізації. Таки немає.

Обійшовши два ряди контейнерів, він знайшов один незамкнений. Залізши у непроглядну темряву, враз збагнув, що нічого не вийде, адже якщо заснути тут, то він до смерті задубіє. Відчув, як рухається повітря, зачиняючи двері, ніби побував усередині брили, яку перевозять.

Газетний папір шарудів на кожному кроці, треба зігрітися.

Ззовні йому знов здалося, що за ним стежать. Покрокував до барака, схопив відстовбурчену дошку й сіпнув. Сухо хруснувши, вона відпала. Йому здалося, що щось навколо стрімко рухалося. Але бачив лише мерехтливі вогні затишних готелів біля Центрального вокзалу й темну пащу свого сьогоднішнього притулку. Відірвавши ще дві дошки, він повернувся до контейнера. Там, де снігу нападало небагацько, виднілися сліди від лап. Великих лап. Сторожовий пес. Чи ці сліди й раніше тут були? Він наламав друзок, притуливши дошки до залізної стіни, просто біля входу у контейнер. Двері не причинив, сподіваючись, що частково дим витягне назовні. Сірники, які прихопив у Притулку, лежали у тій же кишені, що й пістолет. Підпаливши газету, він встромив її під друзки, простягнув над вогнем руки. Полум’ям освітило іржаву стіну.

Він згадував переляканий погляд офіціанта, коли той, дивлячись у дуло пістолета, вивертав з кишень дрібні гроші, запевняючи, що більше нічого не має. Стало на гамбургер та квиток у метро. Замало, щоб знайти притулок, сховатися, зігрітися, поспати. Та ще й офіціант, йолоп, бовкнув, що вже повідомив у поліцію й вони вже виїхали. Тому він вчинив так, як мусив.

Полум’ям освітлювало сніг знадвору. Його увага була прикута до собачих слідів просто біля входу. Дивно, що він не зауважив їх, коли вперше наблизився до контейнера. Він прислухався до власного дихання, котре відбивалося луною від стін залізного ящика й лунало так, що здавалось, ніби поруч є ще хтось, а погляд роздивлявся сліди. Він заціпенів. Його сліди перетинали псячий слід. А посеред відбитка власного черевика він зауважив слід від лапи.

Рвучко зачинивши двері, він у глухому гуркоті загасив вогнище, лише краї газети дотлівали у непроглядній темряві. Дихання прискорилось. Ззовні щось є, щось полює на нього, учуває його, впізнає. Він затамував подих. І враз зрозумів: це щось не зовні. І чув він не луну свого дихання. Воно тут, всередині. Розпачливо поліз у кишеню за пістолетом, але тільки-но й встиг подивуватись, що не чутно ані гарчання, ані жодного іншого звуку. Й нарешті почув – як тихо шкрябають кігті, що відштовхуються від залізної долівки. Він устиг лише руку здійняти, як щелепи зціпились навколо неї, як від болю думки посипались дощем осколків.

Харрі дивився на ліжко й на те, що, ймовірно, було Туре Бйоргеном. Підійшов Халворсен, ставши поряд, прошепотів:

– Святий Боже! Що тут сталося?

Не відповівши, Харрі відстібнув застібку на чорній масці, що затуляла обличчя чоловіка, котрий лежав на ліжку, витягнув затичку. Нафарбовані губи й підмальовані чорним очі враз нагадали йому Роберта Сміта, вокаліста гурту «К’юе».

– Чи це той офіціант, з яким ти розмовляв у «Бісквіті»? – спитав Харрі, краєчком ока оглядаючи кімнату.

– Наче. Боже, що він нап’яв на себе?

– Латекс, – відповів Харрі, доторкнувся пучками до металевих ошурок на простирадлі і, взявши кілька дрібних ошурок на пучку, поклав поряд з напівпорожньою склянкою з водою на столикові біля ліжка. Там лежала пігулка. Харрі роздивився її.

– Збочення це, – простогнав Халворсен.

– Це один з різновидів фетишизму, – мовив Харрі. – Загалом не більше збочення, ніж коли дивишся на жінку у міні-спідниці та поясі з панчохами, чи що там тебе заводить.

– Уніформи, – сказав Халворсен. – Найрізноманітніші. Як у медсестер, на парковці у…

– Досить, – обірвав його Харрі.

– Яка твоя думка? – спитав Халворсен. – Пігулками вкоротив собі віку?

– Це ти його спитай, – мовив Харрі, узявши зі столика коло ліжка склянку, вихлюпнув воду на обличчя на подушці. Халворсен, роззявивши рота, витріщився на інспектора.

– Якби ти не був такий упевнений наперед, що він наклав на себе руки, ти б розчув, що він дихає, – пояснив Харрі. – Це стесолід. Не набагато гірший за валіум.

Чоловік на ліжку позіхнув. Потім скривився, закашлявся. Харрі сів скраю постелі, чекаючи, поки до смерті перелякані, але крихітні зіниці офіціанта сфокусуються на його постаті.