Ю Несбьо - Спаситель

– Харрі?

– Так.

– I’m quite sure.

Харрі здогадувався, що як вчителька англійської вона могла б пояснити йому, що попри те, що дослівно цей вираз перекладається «доволі упевнена», за таких обставин це « I’m quite sure » означає «цілком певна».

– Дякую, – мовив він наприкінці розмови. Глибоко у душі сподіваючись, що вона має рацію. Бо зараз почнеться.

І справді – почалось.

Коли він увімкнув двірники, які почали струшувати навсібіч розталу паморозь, задзеленчав телефон.

– Харрі Холе.

– Це Михолеч, мати Софії. Ви казали, що мені можна зателефонувати, якщо…

– Слухаю.

– Дещо трапилося. Із Софією.

Найкоротший день року. Так пишуть на першій шпальті «Афтенпостен», що лежала на столі у приймальні травмопункту на Стургата. Він глянув на годинник на стіні. Й лише згодом згадав, що знову носить на руці годинника.

– Зараз лікар прийме вас, Холе! – озвалася жіночка з віконечка, котрій він розповів, у якій справі прийшов: йому треба побалакати з лікарем, з тим, що кілька годин тому приймав Софію Михолеч та її батька. – Треті двері праворуч коридором.

Треті двері праворуч. Випадок, звісно, міг відправити Софію у другі двері праворуч. Чи треті ліворуч. Але ж ні, то були треті праворуч.

– Привіт. Я саме гадав, що це ви, – усміхнувшись, привітався Матіас Лунн-Хельгесен, підводячись і простягаючи руку. – Чим можу цього разу зарадити?

– Справа у пацієнтці, яка була у вас сьогодні вранці. Софії Михолеч.

– Що ж, сідайте, Харрі.

Харрі не зважив на товариський тон співрозмовника, адже не збирався його дотримувати, і не тому, що гордий, а тому, що обидвоє лише почуватимуться ніяково.

– Мені телефонувала мати Софії, повідомляючи, що вранці прокинулася через доньчин плач. Пішовши до Софії у кімнату, вона побачила доньку у синцях та крові. Дочка сказала, що була на прогулянці з подругами, дорогою впала, послизнувшись на кризі, й забилася. Мати розбудила батька, й він відвіз дівчину до нас.

– Може, саме так і було, – мовив Матіас. Він сидів, обіпершись ліктями на стіл, ніби щиро зацікавився.

– Але мати вважає, що Софія бреше. Коли батько з дочкою поїхали, вона оглянула ліжко. Скривавленою була не лише подушка. Але й простирадло. «Унизу», як вона сказала.

Матіас гмикнув. Не підтверджуючи й не заперечуючи, вони цей звук спеціально тренують під час занять з психотерапії. Інтонація наприкінці зростає, ніби заохочуючи пацієнта розповідати далі. Саме так гмикнув і Матіас.

– Наразі Софія зачинилася у своїй кімнаті. Плаче, але говорити не хоче. Й, за материними словами, у неї нічого не випитаєш. Мати телефонувала подругам. Жодна з них не бачила учора Софії.

– Зрозуміло. – Матіас потер перенісся. – І ви прагнете, щоб заради вас я порушив лікарську таємницю?

– Ні, – відповів Харрі.

– Ні?

– Не задля мене. Заради них. Заради Софії та її батьків. І решти, кого він уже зґвалтував чи замірився зґвалтувати.

– Гарно сказали! – Матіас посміхнувся, але посмішка згасла, не знайшовши відгуку. Він кахикнув. – Ви ж розумієте, Харрі, я мушу поміркувати.

– Її зґвалтовано сьогодні вночі, чи ні?

Матіас зітхнув.

– Лікарська таємниця, Харрі…

– Я знаю, що таке лікарська таємниця, – урвав його Харрі. – Я теж зобов’язаний не розголошувати службових таємниць. І якщо я зараз прошу вас порушити її, то геть не через те, що маю до неї неповажне ставлення, а тому, що скоєно тяжкий злочин і є ймовірність, що він повториться. Якщо ви повірите мені та тому, як я оцінюю обставини, що склалися, я буду вам щиро вдячний. Як ні, то живіть із цим, як зможете.

Як часто йому доводилось торочити про такі ситуації, міркував Харрі.

– Досить кивнути чи похитати головою, – мовив Харрі.

Матіас Лунн-Хельгесен кивнув.

Спрацювало.

– Дякую. – Харрі підвівся. – Як у вас з Ракеллю та Олегом? Чи все гаразд?

Матіас Лунн-Хельгесен знову похитав головою й ледь усміхнувся на знак відповіді. Харрі, нахилившись, поклав руку йому на плече.

– Веселого Різдва, Матіасе.

Останнє, що Харрі помітив виходячи: Матіас Лунн-Хельгесен сидів на стільці, поникнувши, наче його побито.

Світло дня, що догоряє, пробивалося крізь жовтогарячі хмари понад ялинами й дахами будинків на західному закрайку найбільшого норвезького цвинтаря. Харрі проминув пам’ятник югославам, що загинули на війні, дільницю робітничої партії, надгробки прем’єр-міністрів Ейнара Герхардсена та Трюгве Браттелі і дістався дільниці Армії спасіння. Як і сподівався, Софію він побачив коло найсвіжішої могили. Загорнувшись у простору надимнуту куртку, вона сиділа просто на снігу.