Ю Несбьо - Спаситель

Гуннар засопів і зірвав із себе метелика.

– Лісе!

– Я тут, – спокійно відповіла жінка, підійшла й простягнула руку. – Дай-но!

Телефон на столі під люстром голосно задзеленчав. Гуннар, нахилившись, узяв слухавку.

– Хаген.

Вона почула далекий голос на іншому кінці лінії.

– Доброго вечора, Харрі, – мовив Хаген. – Ні, я вдома. Ми з дружиною сьогодні йдемо на концерт, і я пішов з роботи раніше. Є новини?

Лісе Хаген зауважила, як невидимий шолом ще тугіше стиснув голову її чоловіка, поки він довго, не перебиваючи, вислуховував співрозмовника. Потім, зрештою, відповів:

– Так! Я зателефоную до оперативної дільниці й підійму всіх за тривогою. Долучимо до операції всіх, хто є в розпорядженні. Я незабаром їхатиму на концерт і пробуду там кілька годин, але мобільник буде увімкнено, стоятиме на вібродзвінку, тож можете телефонувати.

Він поклав телефон.

– Що трапилось? – спитала Лісе.

– Телефонував один з моїх інспекторів, Харрі Холе. Він щойно навідався у склад, щоб отримати зброю за моїм ранковим дозволом. Тим, що я видав на заміну документові, який зник після того, як у його квартиру вдерлися. Виявляється, вранці хтось отримав зброю за першим, зниклим дозволом.

– От лихо, – мовила Лісе.

– Авжеж, – пробурмотів Гуннар Хаген. – На жаль, це ще не найгірше. Харрі має підозру щодо того, хто міг таке вчинити. Він зателефонував у Судмедекспертизу, й підозру підтвердили.

На свій жах, Лісе побачила, що чоловікове обличчя вкрила сіра блідість. Ніби наслідки розповіді Харрі він збагнув лише цієї миті, коли сам переповідав дружині:

– Аналіз крові чоловіка, якого застрелено на контейнерному складі, виявив, що це не та людина, яку знудило поряд із Халворсеном. Не той, хто вимазав його пальто у кров. І лежав на подушці у Притулку. Коротше, застрелили не Христо Станкича. Якщо Харрі має рацію, то Станкич досі у місті. Озброєний.

– Але ж тоді, значить, продовжує полювати на того бідолашного… як його?

– Юна Карлсена. Так. Тому мені треба зателефонувати в оперативну дільницю й мобілізувати всіх людей, які є у розпорядженні, щоб шукали обох – Юна Карлсена та Станкича. – Він притулив руки до очей, ніби саме там зосередився його біль. – Щойно з Харрі зв’язався поліцейський, який, шукаючи Юна, зайшов у квартиру Роберта Карлсена.

– І?

– Скидається, ніби там була сутичка. Постільна білизна заплямована кров’ю, Лісе. Ані сліду Юна Карлсена, лише складаний ніж із плямами чорної засохлої крові на лезі, під ліжком.

Він прибрав руки від обличчя, у дзеркалі вона побачила, що його очі почервоніли.

– Це дуже недобре, Лісе.

– Розумію, любий Гуннаре. Але… кого ж тоді застрелили на контейнерному складі?

Гуннар Хаген насилу ковтнув клубок, що стояв у горлі:

– Ми не знаємо, Лісе. Знаємо лише, що він мешкав у контейнері й у його крові знайдено героїн.

– Боже, Гуннаре…

Вона поклала руку йому на плече, намагаючись перестріти у дзеркалі його погляд.

– Він воскрес із мертвих на третій день, – прошепотів Гуннар Хаген.

– Що?

– Спаситель. Ми вбили його вночі в суботу. Сьогодні вівторок, третій день.

Мартіна Екхоф була такою чарівливою, що у Харрі аж перехопило подих.

– Привіт, це я! – мовила вона глибоким контральто, яке він запам’ятав ще під час їхньої першої зустрічі у «Сторожовій Вежі». Тоді на ній була армійська форма. А зараз вона стояла перед ним у простій елегантній сукні без рукавів, чорній та блискучій, достоту як її волосся. Очі видавалися більшими й темнішими, ніж зазвичай. Шкіра біла й ніжна, ніби прозора. – Чепурюся, – засміялася вона. – Ану дивись. – Вона надзвичайно м’яким рухом здійняла руку, ніби танцювальним, продовженням іншого, не менш граційного руху, так видалось Харрі. На долоні у неї була перлинка-слізка, що зблиснула у тьмяному світлі передпокою у її квартирі. Друга перлина прикрашала вушко. – Заходь. – Мартіна зробила крок назад і відпустила двері.

Харрі, переступивши поріг, опинився у її обіймах.

– Як чудово, що ти прийшов… – вона нахилила його голову до себе, теплий подих обвіяв вухо, коли вона прошепотіла: – Я повсякчас думала про тебе.

Харрі заплющився, міцно її обіймаючи, відчуваючи тепло тендітного, по-кошачому м’якого тільця. Вдруге за цю добу він стояв отак, тримаючи її в обіймах. І не хотів відпускати її, бо знав, що це востаннє.

Сережка лежала на його щоці, під оком, ніби сльоза, що вже застигла. Він вивільнився.

– Щось не те? – спитала вона.

– Сядьмо. Треба побалакати.