Ю Несбьо - Сніговик

– Щось мені здається, неспроста це: навряд чи вбивця не подумавши надішле слідчому, який працює над його справою, такий рідкісний папірець. Він же напевне знає, що ми все це перевіримо, тут навіть не треба надто багато детективів по ящику дивитися.

– Може, він не знав, що він рідкісний? – припустив Гольм. – Можливо, папір узагалі не він купував?

– Теж можливо. Але щось підказує мені, що Сніговик не з тих, хто припуститься такого дурного промаху.

– Але ж припустився.

– Ні, це не промах, це – задум. Він розраховував на те, що ми з’ясуємо, що це за папір.

– Щоб що?

– Ну, це класична схема. Нарцисичного штибу серійний убивця розігрує п’єсу з собою у головній ролі – у ролі непереможного, могутнього героя, який врешті-решт візьме гору.

– Над ким?

– Ну… – Тут Харрі вперше промовив це вголос. – Над тим, хто до нього подібний, так само небезпечний і такий самий Нарцис. Наді мною.

– Чому він обрав тебе?

– Не знаю. Може, він знає, що я єдиний в Норвегії поліцейський, який спіймав серійного вбивцю. Він вважає, що я кинув йому виклик. На це вказується і в листі, він там згадує й про Тувумбу. Не знаю, Гольме. А як називається магазинчик у Бергені?

– Флеск! – відрекомендувався старий з сильною бергенською вимовою: «л» він вистрілював коротко та гостро, протягнув «е-е-е», підвищив тон у самій середині, а «с» сильно приглушив. Петер Флеск, який так кумедно вимовляв власне прізвище, виявився пихкотливою, галасливою та відкритою людиною. Він охоче розповів, що займається антикваріатом змалку й спеціалізується саме на папері, перах, шкіряних бюварах та іншому письмовому приладді. Більшість його покупців були постійними його клієнтами, зазвичай похилого віку, як і він сам.

На запитання Харрі про писальний папір коно Флеск із жалем у голосі відповів, що його вже багато років нема в магазині.

– Це, звісно, було ще за царя Гороха, – сказав Харрі, – але, можливо, якщо вже ваші покупці поспіль постійні клієнти, ви пригадаєте, кому продавали коно?

– Ноккену наче, Мьоллеру. І Кіккусену з Мьолларена. Записів у нас нема, але в моєї старої пам’ять мов капкан.

– Складіть, будь ласка, список: повне ім’я, адреса та приблизний вік. І надішліть мені на імейл…

– Імейлів не тримаємо, – перервав його старий, що пихтів. – І не передбачається. Факсом можна відправити, давайте номер.

І тут Харрі осяяло. Щоправда, якщо людину осяває, на це завжди є причина.

– Звісно, за давністю років усе не запам’ятаєш… Але чи не було серед ваших покупців Герта Рафто?

– Залізного Рафто? – посміхнувся Петер Флеск.

– Ви що, про нього чули?

– Та тут про нього всі чули. Ні, він у мене нічого не купував.

Комісар поліції Б’ярне Мьоллер часто повторював: для того, щоб виявити єдину можливість, треба виключити решту можливостей. Тому слідчий має не засмучуватися, а радіти, коли чергова версія зривається. До того ж Харрі всього лише «осяяло».

– Ну що ж, дякую і за це, – кивнув він. – Бувайте здорові.

– Рафто нічого не купував у мене, – раптом пролунав голос Петера Флеска, – це я у нього дещо купував…

– Що саме?

– Так, усілякі дрібнички. Срібні запальнички, пера золоті. Іноді я це купував. Хоча й знав, звідки воно.

– І звідки?

– А ви що, нічого не чули? Подейкували, що він прихоплював дещо з місць злочинів.

– А купувати, отже, у вас не купував…

– Рафто не цікавився нашим товаром.

– І папером? Папером теж не цікавився?

– Хвилиночку, там стара моя щось каже…

Флеск прикрив слухавку долонею, Харрі почув тільки окремі звуки: спочатку вигук, потім тиху розмову. А потім Флеск прибрав руку й сповістив тією самою кумедною бергенською вимовою:

– Вона мені нагадала: Герт Рафто і справді отримав залишок паперу. В обмін на голландську срібну підставку для ручки. Я ж кажу: у старої пам’ять – ого-го!

Харрі поклав слухавку й зрозумів, що поїздки до Бергена йому не минути.

Отже, до Бергена.

Була вже дев’ята вечора, а на столичній Брюнс-алле у будинку номер шість, на другому поверсі, все ще було світло. Збоку ця шестиповерхова будівля здавалася звичайним закладом: модний фасад, червона цегла, сіра сталь. До того ж ізсередини тут теж усе нагадувало заклад, оскільки робота майже усіх тутешніх співробітників – а їх нараховувалося близько чотирьохсот – була по-інженерному буденною: комп’ютерники, лаборанти, дослідники, фотографи й таке інше. Проте насправді в будівлі розташовувався Національний департамент по боротьбі з організованою злочинністю, як його називали тепер, а раніше – Головне управління кримінальної поліції Норвегії, або скорочено КРИПОС.