Ю Несбьо - Сніговик

– Спорт для снобів, – буркнула Катрина. – Ти тільки подивися на них.

Харрі не відповів. Йому керлінг подобався. Щось було медитативне, заспокійливе в тому, як повільно рухався доріжкою камінь, наче плив Всесвітом, де нема тертя. Геть-чисто як космічний корабель у фільмі Кубрика, тільки не під акомпанемент Йоганна Штрауса, а під тихе шарудіння каміння та лютий скрип щіток.

І тут чоловіки їх помітили. Харрі пізнав двох журналістів: один був Арве Стьоп.

Ідар Ветлесен відокремився від них і рушив до Харрі.

– Прийшли пограти, Холе?

Він вигукнув це здалеку, ніби звертаючись до когось зі своїх, а не до Харрі, навіть видав вибух добродушного реготу. Але м’язи, що напружилися навколо щелепи, видали лікаря з головою. Він зупинився біля Харрі, дихання парою вирвалося в нього з рота.

– Гра скінчена, – вимовив Харрі.

– Не думаю, – посміхнувся у відповідь Ідар.

Харрі відчував, що холод уже проник крізь підошви черевиків та повільно посунув нагору по ногах.

– Ми б хотіли, щоб ви проїхали з нами до Поліцейського управління кримінальної поліції, – сказав Харрі. – Негайно.

– Навіщо? – здивовано посміхнувся Ідар.

– Бо ви намухлювали: ніякий ви не спеціаліст з хвороби Фара.

– Це хто вам сказав? – запитав Ветлесен і кинув короткий погляд на решту керлінгістів, бажаючи переконатися, що вони стоять досить далеко і нічого не чують.

– Ваш асистент. Вона – мабуть, зовсім випадково – й чути не чула про таку хворобу.

– Послухайте… – Голос Ідара здригнувся, і в ньому почулися нотки сум’яття. – Ви не маєте права вриватися сюди та тягти мене до поліції. Тільки не тут, не при…

– Ваших клієнтах? – підхопив Харрі та прищулився на Ідара через плече, повернувшись до Арве Стьопа, який вимітав крижане кришиво з-під одного з каменів, а сам у цей час розглядав Катрину.

– Я не знаю, що ви шукаєте, – понизив голос Ідар, – і я готовий співпрацювати. Але не тоді, коли ви принижуєте мене перед моїми найкращими друзями.

– Ну що, Ветлесене, продовжимо? – гукнув Ідара Арве Стьоп.

Харрі подивився на бідолашного хірурга. Цікаво, що він має на увазі, називаючи цих людей «найкращими друзями»? Дідько, якби у них був крихітний шанс витягти з Ветлесена хоч щось, то саме тут і зараз.

– Добре, – зітхнув Харрі. – Ми підемо, але ви маєте бути в управлінні не пізніше як за годину. Якщо не хочете, щоб за вами з’явилися з сиренами та мегафонами. А вже ці звуки весь Бюгдьой почує.

Ветлесен кивнув, і Харрі навіть здалося, що той намагається за давньою звичкою обдарувати його широкою посмішкою.

Олег з грюкотом хряснув дверима, скинув взуття, наступаючи на задник другою ногою, і помчав сходами на другий поверх. Повсюдно розливався свіжий лимонний запах політури для меблів. Він увірвався до своєї кімнати, і трубочки «музики вітру», закріплені на стелі, відчайдушно задзвеніли, поки він зривав із себе джинси та натягував тренувальні штани. Вискочив знову та приготувався подолати сходи двома стрибками, коли зі спальні матері почувся її голос. Він увійшов туди і побачив Ракель на колінах перед ліжком, під яким вона шурувала довгою шваброю.

– Я думав, ти прибирала у вихідні.

– Атож, але не так ретельно, – відповіла мати, встала й провела рукою по чолу. – Ти куди?

– На «Грьоссбанен». Покатаємося на ковзанах. Карстен на мене чекає. До обіду повернуся.

Він відштовхнувся від порога кімнати і в шкарпетках проїхався по паркету, утримуючи центр ваги внизу, як його навчав Ерік В., місцевий ветеран ковзанярського спорту.

– Зачекай-но, хлопче. До речі, про ковзани…

Олег зупинився. Тільки не це, подумав він. Вона знайшла ковзани!

Ракель застигла в дверях і, схиливши голову набік, пильно подивилася на нього:

– Уроки зробив?

– Та сьогодні мало задали. Сяду після обіду.

Він побачив, що вона вагається, і додав:

– Ма, ти така шикарна у цій сукні.

Вона опустила очі на свою стару блакитну в білі квіточки сукню, і хоча очі залишалися суворими, у куточках рота причаїлася усмішка.

– Ти кажеш точнісінько як твій батечко.

– Он як? А я вважав, що він тільки російською балакав.

Він наче нічого такого й не сказав, але мати здригнулася, наче її вдарило струмом.

– То я піду? – І він затупцяв на місці.

– «Так, ви можете йти»? – Голос Катрини Братт пролунав у тренувальному залі підвального поверху Поліцейського управління. – Ти що, так і сказав Ідару Ветлесену? «Можете йти»?

Харрі поглянув на її обличчя, що схилилося над гімнастичною лавою, на якій він лежав. Світло ламп на стелі обволікало її голову сяйливим золотим німбом. Він важко зітхнув: у нього на грудях покоїлася штанга. Він збирався підняти дев’яносто п’ять кіло і саме зняв штангу зі штатива, коли до залу парадним кроком увійшла Катрина й зіпсувала йому все тренування.