Ю Несбьо - Сніговик

– Та мені просто захотілося озвучити свою думку. Щоб самій почути, наскільки по-ідіотськи це звучить.

– А звучить таки по-ідіотськи.

– Ми хіба не до управління? – з подивом запитала вона.

Харрі почув у її голосі ледве помітне тремтіння й скосив на неї очі, але обличчя Катрини було непроникне.

– Я хочу перевірити те, що сказав Ветлесен, у декого з моїх знайомих. Який, до речі, його знає.

Матіас вийшов назустріч Харрі та Катрині у білому халаті та жовтих гумових рукавичках. Він зустрів їх у гаражі одного з корпусів лікарні «Гьоустад», того, що виходив вікнами на третю кільцеву дорогу.

Матіас допоміг їм поставити машину на місце – схоже, воно було закріплене за ним, але було вільне.

– Намагаюся більше їздити на велосипеді, – пояснив Матіас і відчинив за допомогою пластикової картки двері, які вели з гаража у підвальний поверх Інституту анатомії. – Цей вихід дуже зручний, коли доводиться заносити та виносити трупи. Я б із задоволенням запропонував вам каву, але ми щойно закінчили з однією групою студентів, а друга вже на підході.

– Вибач за клопіт. Ти й справді виглядаєш втомленим.

Матіас запитально подивився на Харрі.

– Мені вчора телефонувала Ракель і сказала, що ти працював допізна, – пояснив Харрі, подумки проклинаючи себе та намагаючись, щоб вираз обличчя його не видав.

– Так, авжеж, – кивнув Матіас. – Ракель і сама затрималася. Вечеряла з подружками і сьогодні навіть узяла відгул. Коли я телефонував недавно, вона була зайнята генеральним прибиранням. Жінки… Хто їх зрозуміє?

Харрі посміхнувся і запитав себе, чи існує на це стандартне запитання адекватна відповідь.

Чоловік у зеленій уніформі лікарняного санітара провіз до дверей гаража металеву каталку.

– До університету Тромсьо відправляємо? – запитав його Матіас.

– Попрощайся з Х’єлльсеном, – посміхнувся той у відповідь. У його вусі була ціла низка кілечок, щільно притиснутих одне до одного, як у жінок племені масаї. Тільки ті носять кільця на шиї, а ці надавали обличчю санітара якоїсь дратівливої асиметричності.

– Х’єлльсен? Справді? – Матіас зупинився.

– Тринадцять років на службі. Тепер черга Тромсьо копирсатися у нього всередині.

Матіас трохи підняв простирадло. Харрі побачив обличчя. Кістки черепа проступали крізь шкіру, розгладжуючи старечі зморшки на безстатевому, білому, наче гіпсова маска, обличчі. Харрі знав: це тому, що труп забальзамований, усі кровоносні судини наповнені сумішшю формаліну, гліцерину та спирту. Ця суміш протистоїть розкладанню тканин. До вуха була прикріплена металева пластинка з тризначним числом. Матіас стояв і дивився, як санітар котить Х’єлльсена до гаражних дверей. А потім – наче струсив із себе заціпеніння та оговтався.

– Вибачте. Все від того, що Х’єлльсен пробув у нас надто довго. Він був тут професором анатомії, коли інститут тільки створили. Фантастична постава… чудово окреслені м’язи. Нам його бракуватиме.

– Ми тебе надовго не затримаємо, – сказав Харрі. – Хотіли попрохати, щоб ти розповів, як Ідар ставиться до пацієнтів-жінок. Та їхніх дітей.

– Ти маєш на увазі оте…

Харрі кивнув.

Матіас відчинив перед ними наступні двері. Вони увійшли до приміщення з металевими столами та дошкою, яка висіла на одній із стін. Столи були обладнані лампами та раковинами. На кожному з них лежала пачка одноразових рукавичок. Швидше за все, питання Харрі знайдуть місце в голові Матіаса між чиїмось плюсном та великою стегновою кісткою. Трохи пахло хлоркою, зовсім як у відділі судової медицини, подумав Харрі. Матіас сів на стілець, Харрі – на вентиляційний короб, а Катрина підійшла до одного зі столів і втупилася на три викладені в ряд мізки, гадаючи: муляжі це чи?…

Матіас досить довго розмірковував, а потім сказав:

– Я ніколи не помічав сам і не чув від інших, щоб між Ідаром та його пацієнтками або їхніми дітьми було щось сумнівне.

Він так наголосив на слові «пацієнтки», що Харрі запитав:

– А з непацієнтками?

– Я не так добре знайомий з Ідаром, щоб розмірковувати про це. – Матіас нерішуче посміхнувся. – Сподіваюся, це допоможе?

– Звісно, – відповів Харрі. – Я ось іще про що хотів запитати. Що ти знаєш про хворобу Фара?

– Дуже небагато. Патологія, яка швидко розвивається. І дуже серйозна.

– А ти знаєш когось із норвезьких фахівців з цієї хвороби?

Матіас замислився:

– Та щось нікого не пригадаю.

Харрі пошкріб підборіддя:

– Ну, гаразд, дякую за допомогу, Матіасе.