Ю Несбьо - Сніговик

Проїжджаючи мимо Данмарксплас, Харрі подивився на вершину гори Ульрікен. Вона була вкрита снігом, вгору піднімалася кабінка фунікулера. Вони проїхали повз зміїне гніздо дорожніх розв’язок біля озера Стуре-Лунгегорсванн й опинилися – о радісний сюрприз! – у центрі міста.

Харрі та Катрина зареєструвалися в готелі мережі «Редіссон САС», що стояв на Брюггені. Харрі запитав, чи не хоче Катрина переночувати дома в батьків, але та відповіла, що з цього вийшов би зайвий клопіт, та й узагалі вона нікому не казала про свій приїзд.

Вони отримали пластикові картки – ключі від номерів – і мовчки піднялися ліфтом. Катрина при цьому дивилася на Харрі та посміхалася, наче тиша в ліфті була звичайним жартом. Харрі втупився у підлогу і сподівався, що його тіло не надсилає Катрині помилкових сигналів. Або не помилкових.

Двері ліфта нарешті роз’їхалися, і незабаром її стегна загойдалися перед ним по коридору.

– Ну що, який план? – запитав він за півгодини.

Обоє встигли розкласти речі та зустрілися в холі готелю.

Катрина розляглася у довгому кріслі й перегортала свій обтягнутий шкірою щоденник. Вона перевдяглася в елегантний сірий костюм і відразу злилася з натовпом решти постояльців готелю, здебільшого комерсантів.

– Ти зустрічаєшся з Кнутом Мюллером-Нільсеном, начальником відділу вбивств, – сказала Катрина.

– А ти підеш до нього?

– Тоді мені доведеться вітатися та теревенити з усіма, кого зустріну, – і весь день котові під хвіст. До речі, буде добре, якщо ти про мене взагалі не згадуватимеш, бо вони образяться, що я не зайшла привітатися. А я поїду на вулицю Ойюрдсвейєн, переговорю зі свідком, який останнім бачив Рафто.

– Гм. А де це було? – запитав Харрі.

– Біля верфі. Свідок бачив, як той припаркував машину й увійшов до Нурнесу. Машину він так і не забрав. Округу прочесали, але нікого не знайшли.

– Так, а потім що ми робимо?

Харрі потер підборіддя. Якщо на них чекають офіційні зустрічі, то треба поголитися.

– Ти пробіжишся по поліцейських рапортах разом з людиною, яка тоді брала участь у розслідуванні і, між іншим, досі працює в управлінні. Вона освіжить справу в пам’яті. А ти зробиш спробу поглянути на історію під новим кутом.

– Ні, так не годиться, – заперечив Харрі.

Катрина відвела погляд від щоденника.

– Той слідчий, – продовжив Харрі, – дасть мені тільки ту інформацію, яка підтверджує його старі висновки. А з рапортами я пропоную ознайомитися тихо-спокійно у себе в Осло. Нині я хочу витратити час на те, щоб ближче познайомитися з Гертом Рафто. Скажи, чи збереглися десь його особисті речі?

Катрина похитала головою:

– Рідні передали його майно до Армії порятунку. До слова, речей було зовсім небагато: якісь меблі та одежа.

– А його квартира?

– Після розлучення він жив у квартирі в районі Саннвікен, але вона давно вже продана.

– І що, в родини не залишилося ніякої дачі, літнього будиночка, родового гнізда?

Катрина трохи помовчала і відповіла:

– У поліцейських рапортах значиться літній будиночок десь на острові Фінньой у Федьє. У таких випадках дачі переходять у спадок. Можливо, будиночок залишився. Я зателефоную дружині Рафто та з’ясую.

– Вважаю, вона не захоче розмовляти з представником поліції.

Катрина у відповідь тільки хитро підморгнула.

Біля стійки портьє Харрі взяв парасольку, але не встиг він дійти до Рибного ринку, як та вивернулася під поривами вітру, а коли Харрі, зігнувшись, добіг до будівлі Управління поліції Бергена, парасолька перетворилася на живописне ганчір’я.

Поки Харрі стояв унизу біля охоронців та чекав на комісара Кнута Мюллера-Нільсена, йому зателефонувала Катрина і сказала, що родина Рафто ще й досі володіє літнім будинком на острові Фінньой.

– Але дружина відтоді там жодного разу не була. Дочка, як вона вважає, теж.

– Поїдемо туди, – сказав Харрі. – Я звільнюся близько першої.

– О’кей, я дістану катер. Давай зустрінемося на Сакаріасбрюгген.

Кнут Мюллер-Нільсен виявився добродушним тюхтієм з широкою посмішкою та кулаками завбільшки з тенісну ракетку. Стоси паперів на столі були такі величезні, що, здавалося, його замело снігом. Він сидів, заклавши свої кулачиська за голову.

– Отже, Рафто, – сказав Мюллер-Нільсен, попередньо повідавши, що в Бергені дощ буває не так часто, як би хотілося мешканцям столиці.

– Схоже, поліцейські в Бергені мають звичку час від часу безслідно зникати. – Харрі ткнув пальцем у фотографію Рафто, яка була в нього серед решти документів.