Ю Несбьо - Привид

Бельман підійшов до вікна і потер вказівним пальцем своє тонке перенісся.

— Ти через це попросив мене прийти? — поцікавився Трульс, обережно відсьорбнувши кави.

— Ні, — відповів Бельман, стоячи спиною до Бернтсена. — У мене не йде з голови ота ніч, коли ми отримали анонімну наводку про те, що вся банда Лос-Лобос заявиться до «МакДональдса». Ти ж не брав участі у тому арешті?

— Ні, — відповів Бернтсен і прокашлявся. — Я не зміг. Бо того вечора був хворий.

— Та ж сама хвороба, що й нещодавно? — спитав Бельман не повертаючись.

— Е-е-е, що?

— Декотрі наші співробітники висловили подив, що двері байкерського клубу не були замкненими, коли вони приїхали. І здивувалися, яким чином отой Туту, котрий, за словами Одіна, мав стояти на сторожі, примудрився втекти. Бо ніхто ж не знав, що ми збираємося приїхати. Чи хтось знав?

— Наскільки мені відомо, — сказав Трульс, — знали лише ми.

Бельман продовжував витріщатися у вікно і погойдуватися на каблуках, заклавши руки за спину. Туди-сюди. Туди-сюди.

Трульс облизав пересохлі губи, сподіваючись, що Бельман не побачить, як він спітнів.

— Щось іще?

А Бельман погойдувався й погойдувався. Наче хлопець, який хоче кудись зазирнути, але є замалим на зріст.

— Це все, що я хотів тобі сказати, Трульсе. І дякую тобі…за каву.

Повернувшись до свого офісу, Трульс підійшов до вікна. І побачив те, що вже, напевне, встиг побачити Бельман: на дереві висіла червона афіша.

Була дванадцята година, і на тротуарі біля ресторану «Шрьодер» зібралися спраглі душі, з нетерпінням чекаючи, коли Рита відкриє заклад.

— У-у-у-у, — протягнула вона, забачивши Харрі.

— Заспокойся, я прийшов не пиво пити, а просто поснідати, — сказав Харрі. — І попросити тебе про послугу.

— Та я не про пиво, а про шию, — відповіла Рита, притримуючи йому двері. — Вона вся посиніла. А що це за…

— Липка стрічка, — пояснив Харрі.

Рита кивнула і пішла брати замовлення. У «Шрьодері» дотримувалися тої політики, що не варто набридати відвідувачам зайвими розпитуваннями.

Харрі сів за свій звичний кутовий столик біля вікна і зателефонував Беаті Льон.

Йому відповіла голосова пошта. Харрі діждався, коли писне сигнал, а потім заговорив:

— Це Харрі. Я нещодавно здибав одну бабцю, на яку, схоже, справив щось типу доброго враження, тому, гадаю, мені наразі не варто показуватися поблизу відділків поліції та інших подібних структур. Два пакетики зі зразками я залишаю в «Шрьодері». Приходь особисто і спитай Риту. Є ще одна послуга, про яку я хотів би тебе попрохати. Бельман почав колекціонувати адреси в районі Бліндерн. Чи не могла б ти якомога обережніше вияснити, чи не випаде тобі нагода роздобути копії списків тих адрес, перш ніж їх надішлють до Оргкрима?

Харрі відключився. А потім зателефонував Ракелі.

І знову натрапив на голосову пошту.

— Привіт, це Харрі. Мені потрібна підходяща за розміром чиста одежа, здається, у тебе лишилися якісь мої речі з того часу, як… ну, після того, коротше кажучи. Я збираюся дещо підвищити свій статус і поселитися в «Плазі», тож якщо ти пришлеш мені на таксі таку-сяку одіж, коли повернешся додому, то це було б… — Харрі спіймав себе на тому, що мимовільно підшукує слово, яке могло б її розсмішити. На кшталт «потрясно», «кльово» чи «шикарно». Але не зміг і зупинився на тривіальному «чудово».

Прийшла Рита і принесла каву та яєчню, а Харрі тим часом зателефонував Гансу Крістіану. Вона кинула на нього докірливий погляд. У «Шрьодері» існувало неписане правило, що комп’ютерам, ігровим пристроям та мобільним телефонам у ресторані не місце. Бо це був заклад для того, щоби випити, бажано пива, попоїсти, потеревенити або просто стулити пельку і сидіти, втупившись у газети. Читання книжок не заборонялося, але й не заохочувалося.

Харрі махнув рукою, мовляв, це лише на кілька секунд, і Рита граціозно кивнула.

В голосі Ганса Крістіана чулося і полегшення, і страх.

— Харрі, ти? Слава Богу! Все нормально?

— Якщо судити за шкалою від одного до десяти, то…

— Так чи ні?

— Ти чув про стрілянину на вулиці Мадсеруд?

— О Господи! То був ти?

— Ти маєш зброю, Гансе Крістіане?

Харрі здалося, що він почув, як його співрозмовник ледь не вдавився з переляку.

— А навіщо мені зброя, Харрі?

— Не тобі, а мені.

— Харрі…

— Лише для самооборони. Про всяк випадок.

Пауза.

— Я маю стару мисливську гвинтівку, яку успадкував від батька. Для полювання на лося.