Ю Несбьо - Привид

А коли вона спіймала оргазм, заціпеніла й уставилася на нього з отим парадоксальним, ображеним виразом обличчя, Харрі раптом пригадалися всі ті ночі, які вони провели разом, і він мало не розплакався.

Опісля вони викурили одну цигарку на двох.

— Чому ти не хочеш сказати мені, що ви живете разом? — спитав Харрі, роблячи затяжку і передаючи їй цигарку.

— Тому, що не живемо. Це… як тимчасовий захід. — Ракель похитала головою. — Не знаю. Я більше нічого не знаю. Мені треба побути на самоті, не бачити нікого й нічого.

— Він — добрий чоловік.

— В тім-то й річ, що він добрий чоловік. Мені потрібен добрий чоловік, то чому ж я не хочу собі доброго чоловіка? Чому ж ми такі огидно-ірраціональні, навіть коли чудово знаємо, що є для нас найкращим?

— Люди — це збочені й неповноцінні істоти, — сказав Харрі. — І нема на те ліків, тільки послаблення болю та втіха й забуття.

Ракель згорнулася біля нього калачиком.

— Що мені в тобі подобається, так це твій невгамовний оптимізм.

— Я вважаю своїм моральним обов’язком поширювати бадьорість та життєрадісність, кохання моє.

— Харрі.

— Що?

— Чи є шлях назад? Для нас?

Харрі заплющив очі. Прислухався до биття сердець. Її і свого.

— Назад — немає. — Він повернувся до неї. — Але якщо ти вважаєш, що в тобі ще лишилася часточка майбутнього, то…

— Ти не жартуєш?

— Це — типова постільна розмова. Хіба ж ні?

— Бовдур. — Вона поцілувала його в щоку, подала йому цигарку і встала з ліжка. Вдягнулася.

— Якщо хочеш, можеш залишитися у мене на другому поверсі.

Харрі похитав головою.

— Краще нехай буде так, як зараз.

— Але не забувай, що я кохаю тебе, — сказала вона. — Ніколи не забувай. Що б там не трапилося. Обіцяєш?

Харрі кивнув. Заплющив очі. Двері зачинилися так само тихо, як і першого разу. Потім розплющив очі. Поглянув на годинник.

Краще нехай буде так, як зараз .

А що ще він міг вдіяти? Повернутися з нею до Гольменколлена, щоби Дубай насамкінець вистежив його там? Втягнути Ракель у це протистояння так само, як він втягнув отоді, у випадку зі Сніговиком? Тепер він усе зрозумів, тепер він знав, що вони стежили за ним з першого ж дня. Передавати запрошення Дубаю через його товкачів було зайвим кроком. Вони знайдуть його раніше, аніж він знайде їх. А потім вони знайдуть Олега.

Тому єдиною його перевагою було те, що він міг вибирати місце. Місце злочину. І він вибрав його. Не тут, у «Плазі», бо тут він лише для того, щоби хоч трохи передихнути, поспати дві-три години і зібратися з думками. Місце, яке він вибрав, — це готель «Леон».

Харрі поміркував: а чи не звернутися до Хагена? Чи Бельмана. Пояснити їм ситуацію. Але тоді в них не буде іншого виходу, як заарештувати його. Та навіть якщо він до них не звернеться, то поліція досить швидко складе докупи три описи, отримані від бармена з Квадратурен, від охоронця з цвинтаря Вестре та від бабці з вулиці Мадсеруд. Чоловік близько двох метрів зростом, у лляному костюмі, зі шрамом на щоці та забинтованими шиєю й підборіддям. Невдовзі поліція оголосить Харрі Холе в розшук. Тому треба було поспішати.

Він зі стогоном підвівся і розчинив гардероб.

Надів напрасовані труси та сорочку з гравцем у поло. Поміркував, чи варто вдягати джинси «Армані». Похитав головою, стиха вилаявся і таки вбрався натомість у свій костюм. Потім витягнув з полиці для капелюхів велику тенісну сумку. Ганс Крістіан пояснив йому, що то була єдина його сумка, яка мала достатньо місця для гвинтівки.

Харрі накинув її на плече і пішов. Двері позаду нього зачинилися зі звуком, схожим на тихенький поцілунок.

Не знаю, чи можна точно сказати, коли і як трон перейшов із рук в руки. Коли і як віолін захопив владу і став панувати над нами , а не навпаки. Все пішло коту під хвіст: і оборудка, яку я хотів запропонувати Ібсену, і хитра комбінація на Альнабрю. А тут іще Олег впав у депресію, носився зі своєю понурою російською мармизою і все бубнів, що життя без Ірен втратило для нього сенс. Через три тижні ми вкололися на більшу суму, аніж заробили, працювали під кайфом і знали, що невдовзі все піде шкереберть. Але навіть тоді усвідомлення неминучої катастрофи важило для нас значно менше, аніж можливість іще раз вколотися. Звучить, як банальне кліше, а це і є банальне кліше, але саме так воно й буває у житті. Так до біса просто і так нестерпно. Гадаю, можу з упевненістю сказати, що ніколи в житті не любив жодну людську істоту, ну, по-справжньому не любив. А от у віолін я закохався нестямно й безнадійно. Бо тоді, як Олег вживав віолін, щоби притупити біль свого розбитого серця, я використовував це зілля за його прямим призначенням: бути щасливим. Кажу те, що є, без перебільшення: до всирачки щасливим. Віолін був кращим за харчі, секс, сон і — я не жартую — кращим за саме дихання, за саме життя.