Ю Несбьо - Привид

І саме тому мене аж ніяк не шокувало те, що одного вечора після розрахунку Андрій відвів мене убік і сказав, що старий серйозно стурбований.

— Я в нормі, — запевнив я його.

Андрій пояснив, що коли я не візьму себе в руки і з наступного дня не стану виходити на роботу з ясною головою, то мене силоміць згребуть в оберемок і здадуть до реабілітаційного центру.

Я розсміявся. Сказав, що не знав, що наша робота має такі побічні соціальні блага, як оздоровчі процедури і таке інше. А нам з Олегом забезпечать у старості зубні протези та пенсію чи ні?

— Олегу — забезпечать.

Я по його очах більш-менш добре збагнув, що він мав на увазі.

Але наразі зав’язувати з віоліном я не збирався. І Олег також не збирався. Тому нам було начхати на Андрієве попередження. Наступного вечора ми були під таким кайфом, що нам море було по коліно. Продали половину нашого запасу, забрали решту, поцупили авто і подалися до міста Крістіансанд. Увімкнули на повну потужність довбаного Френка Синатру, оту його пісню, що називається «Є у мене все, чого нема». І це було правдою: ми дійсно не мали нічого, навіть довбаного посвідчення водія. Я почав співати, а наприкінці й Олег заспівав, але сказав, що лише для того, аби не чути Синатру й мене. Ми реготали й пили тепле пиво, і все було класно, як у старі добрі деньки. Потім зупинилися в готелі «Ернст», який виявився не таким уже й нудним, як його назва, але коли ми спитали реєстраторку, де тут тусуються наркоділки, то у відповідь та витріщилася на нас, як баран на нові ворота. Олег розповів мені про міський фестиваль, але один бовдур примудрився той фестиваль зіпсувати. Йому страшенно хотілося виставити себе великим знавцем у проведенні святкових заходів, і він замовив виступи груп настільки відомих, що насамкінець у нього забракло грошей оплатити їхній приїзд та виступ. Одначе доброчесні місцеві християни стверджували, що перед тим фестивалем половина населення міста віком від вісімнадцяти до двадцяти п’яти регулярно запасалася наркотиками. Але нам не вдалося знайти жодного клієнта; потинявшись у вечірній темряві в пішохідній зоні, ми зустріли лише одного — одного! — бухого чувака, а також чотирнадцять учасників молодіжного християнського хору, які поцікавилися, чи не хочемо ми познайомитися з Ісусом.

— Якщо він вживає віолін, то чом би й ні? — відповів я.

Але виявилося, що Ісус віоліну не вживає, тож ми повернулися до нашого номера в готелі і вкололися на добраніч. Не знаю чому, але ми вешталися по всіляких закапелках. Нічого не робили, тільки кололися, кайфували й співали Синатру. Одної ночі я прокинувся — а наді мною стоїть Олег. В руках він тримав довбаного пса. Сказав, що його розбудило вищання гальм під вікнами, він визирнув у вікно — а там на вулиці лежить оцей собака. Я зиркнув на тварину, і мені не сподобався її вигляд. Ми з Олегом дійшли висновку, що в отого пса зламана спина. Він був шолудивий, з численними виразками. Бідоласі, напевне, часто діставалося на горіхи, або від хазяїна, або від інших псів, хтозна. Але він мені сподобався. Справді сподобався. Спокійні карі очі дивилися на мене так, наче пес вірив, що я зможу вилікувати його. І я став його лікувати. Дав йому поїсти й попити, поплескав по голові і почав розмовляти з ним. Олег сказав, що треба віднести його до ветлікаря, але я знав, що той ветлікар з ним зробить. Тому ми залишили пса в готельному номері, причепили на двері табличку «Не турбувати» і поклали пса на ліжко. Ми по черзі не спали, пильнуючи, дихає він чи ні. Пес лежав, і його температура ставала дедалі вищою, а пульс — дедалі слабшим. Третього дня я дав йому ім’я: Руфус. А чом би й ні. Приємно отримати ім’я, коли ти збираєшся врізати дуба.

— Йому погано, він страждає, — сказав Олег. — Ветеринар дасть йому укол, щоби приспати його. Це зовсім не боляче.

— Нікому не дозволю колоти Руфусу дешевий дурман, — сказав я, беручи шприц.

— Ти здурів! — сказав Олег. — Цей віолін коштує дві тисячі крон!

Може, й так. Але Руфус вирушив на той світ бізнес-класом.

Наскільки я пам’ятаю, додому ми поверталися в похмурому настрої. Синатри цього разу ми не слухали і не співали.

Коли ми повернулися до Осло, Олег перелякався — що ж тепер буде? Щодо мене, так я, як це не дивно, був спокійний як удав. Я наче заздалегідь знав, що старий нас не чіпатиме. Ми ж просто безневинні «наркоми», що котяться вниз. Без грошей, без роботи і майже без віоліну, бо він невдовзі мав скінчитися. Олег дізнався, що терміну «металург», тобто наркоман, уже понад сто років; він з’явився тоді, коли перші наркомани-героїнщики цупили метал з порту у Філадельфії і здавали його на металобрухт, щоби фінансово підтримувати свою пристрасть. Тож саме цим ми з Олегом і стали займатися. Почали з ним прокрадатися на будівельні майданчики в порту Бйорвіка й тирили все, що траплялося під руку. Мідь та інструменти були буквально на вагу золота. Мідь ми продавали одному комерсанту-лахмітнику в Кальбаккені, а інструменти — двом торговцям з Литви.