Ю Несбьо - Леопард

Вона зіщулилась.

— Це трапилося літньої днини на канікулах, в один із тих днів, які міг влаштувати лише Евен. Тоді ми були у нашій хатинці у Гйомі, я прокинулася рано й пішла відразу у крамничку, купила полуниць. Коли я повернулася, сніданок уже був готовий, і мама гукнула на другий поверх, щоб Евен йшов до столу. Але він не відповів. Часом траплялося, що він спав довгенько. Я зійшла нагору, щоб узяти щось у своїй кімнаті. Проминаючи його кімнату, постукала в його двері, погукала: «Полуниці!» Прочинивши свої двері, я й надалі дослухалася, чи він відповість. Коли заходиш у свою кімнату, зазвичай не роззираєшся, а дивишся туди, де є потрібна річ: на нічний столик, де лежить книжка, яку хочеш узяти, чи на підвіконня та на ящик з блешнями. Я зауважила його не відразу, лише впало в око світло у кімнаті, бо воно було інакшим. Потім глянула убік і лише тоді побачила його босі ступні. Я впізнавала їх з пам’яті, бо кожного разу він платив мені крону, щоб я полоскотала їх: йому подобалося. Перша думка промайнула, що він летить, що він нарешті навчився літати. Мій погляд ковзнув далі. На Евені був блакитний светр, який я сплела власноруч. Він повісився на люстрі на дроті від подовжувача. Мабуть, чекав, поки я прокинуся й піду з дому, а тоді зайшов до мене у кімнату. Мені хотілося втекти, але ноги не рушили з місця, ніби вросли в підлогу. Я стояла і дивилася на нього, а він висів отак, і я закричала: «Мамо!», точніше, я набрала повітря й відкрила рот, щоб закричати, але не спромоглася вимовити й звуку.

Кая, опустивши голову, струсила попіл з цигарки. Тремтливо зітхнула і продовжила:

— Далі пригадую лише уривчасто. Мені дали ліки, якесь заспокійливе. Коли за три дні я прийшла до тями, його вже поховали. Мені сказали, що то навіть добре, що мене не було на похороні, бо то, можливо, стало б для мене надто страшною уразою. Згодом я занедужала, майже ціле літо пролежала з лихоманкою. Мені завжди видавалося, що його поховали надто поспіхом, ніби соромлячись того, як він помер.

— М-м-м… — Ти казала, що він лишив записку?

Кая глянула на фіорд.

— Так, на моєму нічному столику. Він написав, що має нерозділене кохання до дівчини, яка ніколи не покохає його у відповідь. Що він не хоче жити й просить пробачити йому біль, якого нам заподіяв, адже знає, що ми його любимо.

— Гм.

— Відверто кажучи, я дуже здивувалася. Евен ніколи не казав мені ні про яку дівчину, а ми розповідали одне одному майже все. І якби не Роар…

— Роар?

— Так. Того літа я вперше закохалася. Він був такий ласкавий і терплячий, навідував мене щодня, поки я нездужала, й слухав мої розповіді про Евена.

— Про те, якою незрівнянно прекрасною людиною він був.

— Саме так.

Харрі знизав плечима:

— Я робив те саме, коли померла мати. Ейстейн не був таким терплячим, як Роар. Тож спитав мене навпростець: може, я збираюся започаткувати нову релігію?

Кая, тихо засміявшись, затягнулася сигаретою.

— Гадаю, Роар з часом відчув, що мої спогади про Евена витіснили решту, включно з самим Роаром. Наш роман був нетривалим.

— Гм. Але Евен лишився.

Вона кивнула:

— За кожними дверима, які я відчиняю.

— Отже, через це, правда?

Кая знову кивнула.

— Повернувшись з лікарні тим літом, я не могла відчинити двері до своєї кімнати. Не змогла і все. Бо знала: щойно відчиню — він висить там. Знову. І це буде моя провина.

— Це завжди наша провина, адже так?

— Так.

— І ніхто не переконає нас у протилежному, навіть ми самі. — Харрі, викинувши недопалок у темінь, запалив нову сигарету. Пароплав унизу спинився коло пристані.

У бійницях бункерів журливо завивав вітер.

— Чому ти плачеш? — спитав він тихо.

— Бо це моя провина, — прошепотіла вона, сльози котилися по її щоках. — Я винна в усьому. Ти ж знав це весь час, чи не так?

Харрі затягнувся. Вийняв з рота сигарету й дмухнув димом на вогник.

— Ні, не весь час.

— А коли?

— Тоді, як побачив обличчя Бйорна Гольма в дверях будинку на Хольменвейєн. Бйорн Гольм — добрий експерт, але він не Роберт Де Ніро. Я враз побачив, що він справді здивований.

— Оце й усе?

— Цього було досить. За виразом його обличчя я зрозумів, що він і гадки не мав, що я вийшов на слід Лейке. Отже, він не бачив його імені на моніторі мого комп’ютера і це не він розповів про все Бельману. Тож якщо кріт — не Бйорн, то лишається лише одна людина.

Кая кивнула й змахнула сльози.

— Чому ти нічого мені не сказав? Нічого не заподіяв? Не відтяв мені голови?