Ю Несбьо - Леопард

— Тату…

— На жаль, часу обмаль, щоб поговорити про важливе, Харрі. Не знаю, чи казав я тобі, синку, може, й казав, але часом ми так багато й так часто про щось розмірковуємо, що нам видається, наче ми міркували про це уголос… Я завжди пишався тобою, Харрі. Чи часто я казав тобі про це?

— Я…

Улав Холе вслухався в темряву.

— Ти що — плачеш, синку? Пусте. А знаєш, з чого я пишався найбільше? Я тобі ніколи не розповідав, але якось нам зателефонував твій учитель зі школи, тоді ти ходив у середню школу. Сказав, що ти знов устряв у бійку на задвірку. Із двома старшими од тебе хлопчаками. Того разу тобі було сутужно… Тебе відвезли у поліклініку, — довелося зашивати губу й рвати розхитаний зуб… Пригадуєш, я тоді урізав тобі кишенькові? А перегодом Ейстейн розповів усе. І як ти накинувся на них, бо вони налили Валянкові у наплічник води з фонтанчика… Хоча, здається, Валянок тобі не надто подобався. Ейстейн сказав, що тобі тоді добряче дісталося… Ти нізащо не хотів поступатися… Падав і піднімався… Зрештою у тебе так сильно заюшила кров, що хлопчаки злякалися й повтікали.

Улав Холе тихо засміявся.

— Тоді я не сказав тобі нічого, не хотів приохочувати тебе до бійки. Але я мало не до сліз пишався тобою… Ти був такий сміливий, синку. Ти боявся темноти, але все одно заходив у темні закутки. Я почувався батьком, який пишається своїм сином понад усе на світі… Я тобі про це говорив, Харрі? Харрі? Ти тут?

Вільний. Пляшка шампанського розтрощена об стіну, і бульбашки, мов киплячі мізки, стікають шпалерами на світлини, вирізки з газет, на роздруковане фото Харрі Холе з Інтернету, — він бере всю провину на себе. Я — вільний від провини, вільний для того, щоб знову послати світ до бісової матері! Босоніж ступаю по скалках, втоптую їх у долівку, чую їхній хрускіт під ногами. Я ковзаю у власній крові, захлинаючись від сміху. Вільний. Вільний!

Керівник відділу убивств Південного округу міста Сіднея Ніл Маккормак пригладив сивіюче волосся, не зводячи очей із дівчини в окулярах, що сиділа на протилежному боці столу для допитів. Вона прийшла до нього просто з видавництва, у якому працювала. Зодягнена у простий костюм, але щось у вигляді Іски Пеллер підказувало, що це вбрання недешеве, просто не розраховане на таких простаків, як він. Але адреса, за якою вона мешкала, не свідчила про заможність. Брістоль — не надто престижний район Сіднея. Дівчина видалась йому дорослою й розумною. Безперечно, вона не належить до тих, хто стане драматизувати, вигадувати лише для того, щоб привернути увагу. Поза тим, це вони викликали її, а не вона сама прийшла у поліцію. Маккормак глянув на годинник. Він умовився з сином по обіді вийти в океан, вони мають зустрітися на Вотсон-бей, де на пристані була припнута їхня яхта. Тож він сподівався, що цей свідок не забере багато часу. До того воно й ішло, аж до останньої хвилини.

— Міс Пеллер, — звернувся Маккормак, відхиляючись на спинку крісла й склавши руки на досить помітному черевці. — А чому ви про це не розповідали раніше?

Вона знизала плечима:

— З якої речі? Мене ніхто про це не питав, та й стосунку до убивства Шарлотти я не бачу. Я розповідаю зараз, бо ви так докладно мене розпитуєте. Мені здавалось, що вас цікавить те, що відбулося у хатинці, а не цей… епізод, який трапився згодом. Дрібний епізод, який швидко пережили й забули. Таких, як він, є скрізь повно, й пересічній людині просто ніколи переслідувати кожного покидька.

Маккормак пробурмотів щось собі під носа. Вона, певна річ, має рацію. Навіть він не відчував охоти розмотувати цю справу. Клопоту і неприємностей не збудешся, коли зв’яжешся з людиною, яка має стосунок до поліції. Він зиркнув у вікно. Сонячні промені відбивались у затоці Порт-Джексон, а над Менлі досі клубочився дим, хоча відколи загасили останню пожежу у чагарниках, минув уже тиждень. Дим відносило на південь. Дмухав чудовий теплий північний вітерець. Наче створений для того, щоб пливти під вітрилом. Маккормаку Харрі Холе був до душі. Чи Ховлі, як він називав норвежця. Чоловік виконав чудову роботу, допомагаючи їм у розслідуванні кривавого убивства клоуна. Але голос височезного білявого норвежця у слухавці був геть виснажений. Маккормак щиро сподівався, що Хоулі не збирається знову запити по-чорному.

— Почнімо спочатку, пані Пеллер.

Мікаель Бельман увійшов до залу засідань «Óдин», й усі розмови враз затихли. Він став за кафедру, широко розставивши ноги, поклав перед особою нотатки й під’єднав комп’ютер до проектора. Слідча група цього разу складалася з тридцяти шести чоловік, що було втричі більше, ніж під час розслідування звичайного убивства. Вони так довго довбалися безрезультатно, що йому повсякчас доводилось їх підбадьорювати, але, хай там як, вони молодці. Тому Бельман дозволив собі й своїм людям заарештувати Тоні Лейке — тоді це видавалося справжньою беззаперечною перемогою.