Ю Несбьо - Леопард

— А моя мотивація в тому, що я маю це підписати, бо якщо ні — то мене засудять за контрабанду й зберігання наркотиків?

Бельман, склавши долоні дашком, погойдався у кріслі.

— Саме так. Але найістотніше у цій мотивації те, що тебе можуть посадити у КПУ, і негайно. Прикро, але тобі краще було б провести цей час у лікарні з батьком, адже йому, як на мене, зовсім мало лишилось. І це справді прикро.

Харрі відхилився на спинку канапи. Він знав, що теоретично мав знавісніти. І що колишній Харрі, отой — молодий, — безперечно, оскаженів би. Але теперішньому Харрі над усе кортіло устромити носа в канапу, яка смерділа блювотинням та потом, заплющитися й сподіватися, що вони всі підуть геть: Бельман, Кая, тіні при вікні. Але мозок за звичкою міркував далі.

— Якщо не зважати на мене, — почув Харрі власні слова, — невже Лейке особисто підтвердить цю версію? Він же знає, що його заарештовував й допитував саме Крипос.

Він збагнув, яку почує відповідь, перш, ніж Бельман озвався:

— Лейке знає, що будь-який арешт — це завжди пляма на репутації, певні підозри. Що само по собі не до душі Лейке саме зараз, коли він намагається заслужити довіру інвесторів. І найкращий спосіб позбутися такої тіні на імені — підтвердити версію, що арешт — сліпий постріл, наслідок нехлюйства представника поліції, який з’їхав з глузду. Згоден?

Харрі згідливо кивнув.

— Поза тим, це має стосунок до честі мундира… — додав Бельман.

— Отже, я врятую честь поліцейського мундира, якщо візьму всю провину на себе, — мовив Харрі.

Бельман посміхнувся:

— Я завжди був певен, що ти тямущий чоловік, Холе. Чи з цього випливає, що ми порозумілися?

Харрі замислився. Якщо Бельман зараз піде, то можна перевірити, чи дійсно у тій пляшці ще лишилась крапля віскі. Він кивнув.

— Ось заява для преси. Хочу, щоб ти підписав отут, унизу. — Бельман подав через стіл аркуш паперу та ручку. Для читання було занадто темно. Та це вже не важило нічого. Харрі підписав.

— Чудово, — мовив Бельман, схопив аркуш і скочив на ноги. У світлі вуличного ліхтаря бойова раскраска на його обличчі засвітилася. — І загалом, це на краще для нас усіх. Поміркуй про це, Харрі. І трішки перепочинь.

«Милосердна дбайливість переможця», — промайнуло у думках Харрі. Він заплющив очі й відчув, як сон розкриває йому свої обійми. Потім поволі розплющив очі, обережно підвівся й пішов слідом за Бельманом на сходи. Кая досі стояла біля авто, схрестивши руки на грудях.

Харрі побачив, як Бельман по-змовницькому кивнув Каї, котра у відповідь знизала плечима. Побачив, як Бельман, перейшовши через дорогу, сів у авто — те саме, яке він помітив на Людер-Сагенс-гате того вечора, потім завів двигун і поїхав геть. Кая підійшла до сходів. Голос у неї захрип від сліз.

— Чому ти вдарив Бйорна Гольма?

Харрі розвернувся, намірившись повернутися до оселі, але вона була меткіша, подолала східці за два кроки, стала між ним та дверима, заступаючи шлях. Він відчув на своєму обличчі її гарячковите дихання:

— Ти ударив його лише після того, як зрозумів, що він не завинив. Навіщо?

— Іди, Кає!

— Не піду!

Харрі поглянув на неї. Хіба таке поясниш? Несподіваний біль, коли розумієш, у чому річ. Біль, через який лупиш у здивоване, місяцеподібне, ні в чому не винне обличчя, яке є дзеркальним відбитком твоєї власної щирої довірливості.

— Що ти хочеш знати? — спитав він і сам відчув, як голос наливається металом від гніву. — Адже я справді довіряв тобі, Кає. Тож мені лишається тільки привітати тебе. Вітаю з прекрасно виконаним завданням. А тепер дозволь мені піти до хати, гаразд?

Він побачив, як в її очах знову забриніли сльози. Потім вона ступила крок убік, і він увійшов, хитаючись, у будинок і зачинився зсередини. Стояв у коридорі, у беззвучному вакуумі, у несподіваній пустці, у неймовірній безвісті.

Улав Холе закліпав у темноті.

— Це ти, Харрі?

— Я.

— Зараз ніч?

— Так.

— Як твої справи?

— Живий.

— Можна увімкнути світло?

— Не треба. Маю тобі дещо розповісти.

— Упізнаю цей тон. Не певний, що хочу це почути.

— Все одно завтра прочитаєш у газеті.

— Маєш іншу версію, яку прагнеш мені повідати?

— Ні. Я лише хочу розповісти першим.

— Ти пив, Харрі?

— То ти слухатимеш?

— Дід твій пив… Я любив його. І п’яного, й тверезого. Мало яка людина скаже таке про питущого батька. Ні, не бажаю я нічого чути.

— Гм…

— Я й тобі те ж саме скажу. Я тебе любив. Завжди. П’яного й тверезого. Хоча це неважко. Ти завжди був войовничий. Скільки пам’ятаю — воював з усіма, з самим собою теж. Але любити тебе — це найлегше, Харрі.