Джеффрі Арчер - Хто не ризикує

Вільям розсміявся.

– Я це серйозно, – сказав Фред.

– Як гадаєш, чи скоро Томкінс опиниться у в’язниці?

– Б’юся об заклад, що спершу рік у колонії, а вже потім в’язниця. Але знаєш, що бісить мене найбільше? Що там у нього буде власна камера, триразове харчування та ціла купа досвідчених злочинців, які будуть щасливі навчити його власної справи до його випуску з університету злочинності.

Кожного дня Вільям дякував долі, що мав щастя народитися у люблячій родині середнього класу, з турботливими батьками та сестрою, яка його обожнювала. Хоча він ніколи не розповідав колегам про те, що до коледжу він навчався в одній з кращих шкіл Англії, тим паче що його батько постійно отримує непогані суми від найвідоміших злочинців країни.

Поки вони продовжували патрулювати, кілька людей привітали Фреда, а деякі навіть побажали Вільяму доброго ранку. Коли через кілька годин вони повернулися до відділка, Фред не став повідомляти черговому офіцеру про випадок з Томкінсом, бо порпатися у паперах не любив так само, як і сучасні поліцейські практики.

– Ну що, вип’ємо по чашці чаю? – запропонував Фред, вирушаючи до їдальні.

– Ворвік! – вигукнув хтось позаду.

Вільям озирнувся і побачив чергового офіцера, який вказував на нього.

– Там ув’язнений знепритомнів у камері. Швидко бери рецепт та бігом до найближчої аптеки!

– Слухаюсь, сержанте! – відповів Вільям. Він схопив конверт і побіг до аптеки на Хай-стрит, де перед віконцем провізора вже вишикувалася невелика черга. Вільям вибачився перед жінкою, яка стояла першою в черзі, й передав аптекарці конверт зі словами: «Це терміново».

Молода дівчина відкрила конверт, уважно прочитала записку, мовивши:

– З вас один фунт шістдесят центів, констеблю.

Вільям дістав дріб’язок і передав аптекарці. Вона поклала гроші до каси, обернулася, дістала пачку презервативів з полиці та передала йому. Парубок аж рота відкрив, проте не зміг вимовити ні слова. Він із соромом помітив, як кілька людей із черги почали усміхатися. Він уже збирався зникнути, проте аптекарка сказала:

– Не забудьте ваш рецепт, констеблю, – і повернула Вільяму конверт.

Кілька здивованих пар очей проводили його до дверей. Він відійшов подалі, а потім відкрив конверт та прочитав той «рецепт».

«Шановний пан/шановна пані,

я сором’язливий констебль, якому нарешті вдалося знайти собі дівчину (і сподіваюся, сьогодні мені пощастить!). Проте ми поки що не хочемо дітей, у вас є щось від цього?»

Вільям щиро розсміявся, запхав пачку презервативів до кишені та пішов назад до відділка. Лише одна прикра річ спала йому на думку: якби тільки у нього й справді була дівчина!

Констебль Ворвік закрутив ковпачок своєї перової ручки з упевненістю, що він склав свій іспит на детектива з тріумфом, як би це назвав його батько. Коли він того вечора повернувся у свою квартиру у Тренчард-Хаус, його тріумф майже наполовину згас, а коли він вимикав світло перед сном, то був майже впевнений, що зганьбився, і тепер до скону віку патрулюватиме вулиці та ловитиме кишенькових злочинців.

– Як успіхи? – спитав черговий офіцер наступного дня, коли Вільям прийшов на чергування.

– Безнадійно провалив, – відповів Вільям, перевіряючи книгу чергувань. Вони з Фредом щойно повернулися з патрулювання Бартоном, єдиною метою якого було показати місцевим злочинцям, що в Лондоні ще є кілька поліціянтів, аби їх схопити.

– Ну нічого, спробуєш наступного року, – відповів офіцер. Якщо констебль Ворвік і мав намір страждати від невпевненості, офіцер точно не мав наміру рятувати його від цього.

Сер Джуліан точив ніж, аж доки лезо не стало таким, що об нього можна було порізатися.

– Шматочок чи два, синку?

– Два, будь ласка.

Сер Джуліан нарізав печеню, мов професійний різник.

– Отже, ти склав свій іспит на детектива? – спитав він Вільяма, передаючи йому тарілку.

– Дізнаємося тільки за кілька тижнів, – відповів хлопець, передаючи матері миску з брюссельською капустою. – Та я не надто оптимістично налаштований. Але ти будеш радий дізнатися, що я вийшов у фінал чемпіонату зі снукеру в нашому відділку.

– Снукер? – спитав батько так, ніби вперше чув про цю гру.

– Так, це одна з речей, якої я там навчився за ці два роки.

– То ти виграєш? – поцікавився батько.

– Навряд чи. Я змагаюся з фаворитом, який вигравав кубок останні шість років.

– Отже, ти провалив свій іспит, а тепер ще й збираєшся програти в цьому, як його…