Джеффрі Арчер - Хто не ризикує

У порівнянні з його університетськими днями іспити проходили як за будильником, та Вільям не дивувався, що кілька кандидатів вибули іще до кінця курсу. Після випускного параду та двох тижнів перерви, які здавалися йому нескінченними, він нарешті отримав листа, в якому йому наказувалося прибути до поліцейського відділка Ламбет о восьмій ранку наступного понеділка – в район Лондона, де він ніколи в житті не бував. Констебль поліції під номером 565LD вступив до лав Лондонської поліції як випускник коледжу, проте вирішив, що не буде користуватися прискореною схемою просування кар’єрною драбиною, яку передбачав такий досвід, бо хотів бути на рівних з кожним рекрутом. Він визнавав, що до того, як він отримає нагоду стати детективом, на нього чекають два роки роботи в полі як новачка. І, відверто кажучи, він не міг дочекатися цієї можливості. З перших днів випробувального терміну його наставником був констебль Фред Єйтс, який мав двадцятивосьмирічний досвід роботи у поліції та отримав від головного інспектора відділка наказ «приглядати за хлопчиком». У чоловіків було небагато спільного, окрім того, що вони з дитинства мали на меті стати поліцейськими, а їхні батьки робили все можливе, аби завадити їм стати на цей шлях. Перше, що Фред сказав молодому та зеленому випускнику, було «АБВ». Вiн не став чекати, поки Вiльям сам його спитає. «Абсолютно нiчого не сприймай на вiру, бiльше нiкому не довiряй, випробовуй все. Це єдине правило, за яким я живу».

Наступні кілька місяців Фред пояснював Вільяму, як працює світ грабителів, наркодилерів та сутенерiв, а також показав йому перший труп. З ентузіазмом сера Галахада Вільям хотів схопити кожного порушника та зробити світ краще; Фред був більш реалістичним, проте він жодного разу не намагався згасити молодецьке полум’я стажера. Також Вільям швидко зрозумів, що звичайні люди не знають, скільки працює полісмен: кілька днів або кілька років.

– Настав час уперше зупинити машину, – сказав Фред Вільяму у його другий робочий день, коли вони зупинилися перед світлофорами. – Почекаємо, поки хтось проїде на червоний, а потім ти вийдеш на дорогу і зупиниш його.

Обличчя Вільяма видавало його бажання скоріше почати.

– Інше залиш мені, – продовжував Фред. – Бачиш дерево у ста ярдах від нас? Сховайся за ним та чекай мого сигналу.

Вільям відчув, як затріпотіло його серце. Він недовго чекав, аж поки Фред підняв руку та закричав:

– Блакитний «гілмен»! Зупиняй!

Хлопець вийшов на дорогу, підняв руку та знаком наказав водію з’їхати на узбіччя.

– Нічого не кажи, – наказав Фред, наближаючись до Вільяма, – дивись та записуй.

Чоловіки підійшли до машини, і Фред заговорив у відкрите вікно:

– Доброго дня, сер. Вам відомо, що ви порушили закон?

Водій кивнув, але не відповів.

– Ваше водійське посвідчення, будь ласка.

Водій дістав документи з бардачка та передав Фреду. Той кілька секунд розглядав посвідчення, після чого зазначив:

– У такий ранковий час тут особливо небезпечно, сер, бо тут дві школи поряд.

– Вибачте, – відповів водій. – Цього більше не буде.

Фред повернув йому посвідчення:

– Цього разу обмежимося попередженням, – сказав він, поки Вільям записував номер автомобіля. – Та наступного разу будьте обережніші.

– Дякую, офіцере, – відповів водій.

Коли машина від’їхала, Вільям спитав:

– Чому лише попередження, коли можна було виписати йому штраф?

– Ставлення, – відповів Фред. – Джентльмен вибачився, був ввічливим і визнав свою помилку. Нащо ображати звичайного добропорядного громадянина?

– А що змусило б вас виписати йому штраф?

– Ну, якби він почав розповідати щось на кшталт: «У вас немає більш важливих справ, офіцере?». Або ще гірше: «Хіба вам не треба ловити справжніх злочинців?». Або моє улюблене: «Я взагалі-то сплачую вам зарплатню зі своїх податків!». Щось таке – і я б виписав йому штраф без розмов. Ба більше, був тут один панок, якого мені довелося замкнути на кілька годин у від- ділку.

– Він що, накинувся на вас?

– Ні, гірше. Хизувався, що знає мого начальника і той зі мною матиме серйозну розмову. Ну то я і запропонував йому подзвонити своєму приятелю з відділка.

Вільям розсміявся.

– Так, – сказав Фред, – тепер іди знову за дерево, наступна машина твоя, а я спостерігатиму.

Королівський адвокат сер Джуліан Ворвік сидів з одного боку столу та читав «Дейлі Телеграф». Час від часу він коментував якісь події, а його дружина сиділа з іншого боку та продовжувала свою щоденну битву з кросвордом у «Таймс». У гарні дні вона могла розв’язати останнє слово до того, як її чоловік збирався у «Лінкольнз інн» [1] Лондонська юридична установа. . У погані дні вона була змушена консультуватися з чоловіком – послуга, вартістю сто фунтів на годину. Він постійно їй про це нагадував, і за його підрахунками дружина вже заборгувала йому 20 000 фунтів. Десять літер по горизонталі та чотири по вертикалі досі тримали її. Сер Джуліан уже підбирався до спортивної колонки, поки його дружина ще намагалася розібратися з останнім словом. Він, як і «Телеграф», ще не визначився, чи вважає заборону смертної кари поганою ідеєю, особливо коли йшлося про чиновників або поліцейських. Він перегорнув останню сторінку, щоб дізнатися, як «Блекгіт» зіграв проти «Річмонда» у щорічному чемпіонаті з регбі. Коли він дочитав, то відклав газету з думкою, що ЗМІ надто багато уваги приділяють футболу. Ще один знак, що в цій країні все котиться до дідька.