Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Що? — не второпав міліціонер.

— Маленька нічна серенада соль мажор. Ви не маєте поліетиленового мішечка?

— Не маю. Навіщо?

— Яблука ці забрати. Розживіться десь, будь ласка, і викличте «швидку».

Дільничний пішов. Правик знову поклав платівку і, обгорнувши хусткою пальці, поклав на неї головку. Штепсель стримів у розетці, облямованій латунною пластиною з примітивною любительською чеканкою. Зазвучала музика. І яка музика! В затхлому, напівтемному приміщенні, заставленому невиразними дешевими речами, дихати стало легше.

З трьох інших квартир на сходовій клітці відчинено було тільки в пенсіонерки Завадської. Вона чекала візиту: запобігливо вистромила голову, тільки-но дільничний торкнувся гудзика дзвінка. Проникливо-жадібні очі, тонка пташина шия, густі зморшки, що розсікали обличчя не горизонтально, а вертикально, як складки на гармоні. «О, ця не змусить себе довго випитувати», — подумав слідчий.

— Галино Луківно, — глянув до списку, — ви, так би мовити, ветеран цього дому. Без вашої консультації не обійтися. Будь ласка, декілька слів про кожного із сусідів.

Пенсіонерка гордо тріпнула головою і гидливо відкопилила нижню губу:

— Забагато честі, щоб я їх описувала. Всі на один копил.

— Ну, Галино Луківно, навіть сірники в коробці — і то різні, — делікатно зауважив Правик і тихо, по-змовницьки, додав: — Ми на вашу допомогу дуже розраховуємо.

Стара рішуче засилила руки в халат непевного кольору, відчеканила скоромовкою:

— Ну, хіба що треба прислужитися закону. Прошу до покоїв.

У «покоях» сісти, однак, було ні на що. Всі площини, крім підлоги і ліжка, займали горщики із запиленою геранню та пляшечки і коробки з ліками. Господиня манірно закотила догори очі, зосередилася.

— Отже, почнемо із Сусика. П'яниця й розпусник. А ще — розвідник. Що, не розумієте? Розлучений, кажу, п'ять років тому… брешу, п'ять з половиною. Вліз у відділ постачання меблевого комбінату. Більше у відрядженнях, ніж дома, на щастя. Зараз теж, півтора тижня як виїхав. Добра птиця. Знаєте, як він каже? «Відрядження — це туризм за державний кошт». Посоромився б таке говорити мені, чесній жінці… Ага, коли вдома — від його дівиць проходу немає. Буває, одразу по дві навідуються. І все різні, про таких зараз навіть по телевізору говорять. Аж соромно слово вимовити. Коли виходять, тихенько дріботять східцями, а декотрі навіть роззуваються. Та я все чую, я сплю, як заєць, — мене не обдуриш.

— А що, Лариса Буркуш теж заходила до нього?

— Смієтеся. Сусик же мужчина, як з картинки, а вона… Гидке каченя. Одна забавка в неї — музика. День і ніч крутила. Як це?.. меломанка, прости Господи. Ні, я претензій не мала, вона тихенько пускала і музику слухала культурну, давню.

— Ви бували в неї?

— Заходила.

— Як вона жила?

— Мирно жила, чого брехати, чистенько. Як пташка небесна. Прийде з роботи, картопельки насмажить, подзьобає трішки, кефірчику поп'є, підлогу помиє, витре скрізь пилюку — це обов'язково, як вечірня молитва. І лягає музику свою слухати. А пластинок тих у неї!..

— Лягала, кажете, музику слухати?

— Еге, не танцювати ж їй на самоті.

— Таки правда, — відчужено погодився Правик. — А що про третіх сусідів скажете?

Стара скривилася:

— Саладії? Скнари і святоші. На солі економлять. Вона з сином по неділях до церкви ходить, а він усе щось паяє на кухні. Голосу не подасть, хворий, мабуть.

— Чому так гадаєте?

— Не п'є… і в піжамі ходить.

Правик посміхнувся, але тут же, перехопивши її обурений погляд, посерйознішав.

— Двері їх квартири якось дуже близько з дверима Буркуні…

— А це тому, що раніше їх квартири були однією. Там тітка Ларина жила, моя ровесниця й приятелька. Вона здавала в найм одну кімнату квартирантам Саладіям… Тоді ще в них дитини не було, якраз побралися. Тітка хворіла й покликала до себе жити племінницю з села. Влаштувала її на роботу в хімчистку, пожила ще півроку і спочила бідолаха. А з квартирою тяганина почалася. Врешті-решт її розділили між обома квартиронаймачами, бо й Саладії, і Лара були прописані. Ті хотіли викупити в неї половину, давали гроші й вона, здається, попервах згодилася, намірялася вернутися в село. Та подруга з хімчистки відрадила. Є там така розмальована квочка, курить і на зеленій машині їздить. То Сіладії внутрішні двері замурували, прорубали нові й живуть собі.

— З Ларисою не конфліктували?

— Без скандалів живуть, чого нема того нема. Та Ларку й сам Люцифер не спокусив би на сварку. Не та людина, не дано, — з явним співчуттям розвела руками Галина Луківна, котру, дізнався Правик потім від дільничного, сусіди позаочі прозивали Люциферівною.