Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Письменник мав рацію: ви гарна людина. Його думка важить для мене.

— Для мене теж. Щось подібне він казав і про вас.

— Цікаво. Виходить, ми з письменником говорили про вас, а ви з ним — про мене…

— Таке вже містечкове селяві.

— Леоніде… здається, вас так звати? У мене є для вас подарунок. Його сьогодні доправлять у Мукачево.

— Подарунок? За що?

— Ні за що. За щось дають хабара. А подарунки дають ні за що.

— То що це, пане Лисе?

— Це те, про що ви останнім часом весь час думаєте. Подарунок вам сподобається. Хоча він не зовсім для вас. Ці речі занадто дорогі, щоб ними володіла, милувалася одна людина.

— Гаразд, я запитаю по-вашому: чим це пахне?

— Чим? Це пахне сонячним ранком, гарячим бруком, вологими магноліями, загубленим голубиним пером, стиглою ізабеллою, бур'янами Латориці… Це пахне Мукачевом. І цей аромат не минає. Він не мине навіть тоді, коли проминемо ми… І ви це заслужили, пане… таки полковнику. Можете сьогодні спати спокійно, нікого не підслуховуючи й не підозрюючи…

— Буенос діас, Олександре Петровичу.

— Привіт, Костику. Тільки це не Олександр Петрович.

— Там вас називають дон Алехандро?

— Ні, сеньйор Іван Звонар.

— Непогано звучить.

— Я згоден, Костику.

— Як поживаєте?

— Я не поживаю. Я живу.

— Даруйте, але я чув, що тоді на Закарпатті сталася якась історія… Ну, проблеми з вашим здоров'ям. Повірте, я це питаю не для красного слівця.

— Я знаю. Усе гаразд. Ось добуваю свій санаторний строк під Ламанчею.

— Це там, звідки Дон Кіхот?

— Саме так. Але знаєш, я тут не зустрів жодного вітряка.

— Бо всі вони на Україні.

— То, може, організувати вам на Україну експорт Дон Кіхотів?

— Їх тут вистачає також. Власне, до цього я й хилю розмову, пане Олександре, чи то пак, Іване. Формується серйозна сила з нового покоління, яка готова взяти владу.

— Вам потрібна зброя чи гроші? Чи одне й друге, як усім революціонерам?

— Потрібні голови. Такі, як ваша.

— Наскільки я знаю, Костику, тямущих голів на Україні не бракує. Але при кожній голові є ще й ненаситний живіт, який годі набити. І є заячі полохливі серця.

— Ось тому й потрібні нам Лиси.

— Ну от, а ти питаєш, як мене звати. Ти ж добре знаєш, як. Усі знають.

— Усі знають. І таким, як ви, довіряють. Бо вам не треба набивати народними грошима живіт, не треба торгувати землею. Ви її маєте по всьому світу.

— Я навіть маю маленький виноградник на Закарпатті.

— Вітаю. Це патріотично.

— Костику, ти знаєш, що таке Patria?

— Здається, Батьківщина…

— Ти хочеш брати владу і не знаєш, що це таке? Не знаєш, із чого починається патріотизм?.. Patria — це батько, і водночас це Бог. Це твій виноградник, який саджали твої предки. І ти мусиш виростити на ньому кращий виноград, а в разі чого — захищати його зубами. Чуєш — зубами. Як греки захищали від троянців. Спливаючи кров'ю на землі, вони намагалися ще вкусити їх у п'яти…

— Захищати треба вже. Бо завтра може бути пізно. Хтозна на яких і чиїх теренах опиняться наші виноградники. Пане Іване, я уповноважений ініціативною групою, до якої входять відомі вам люди, запросити вас до нашої команди. На вашу допомогу сподіваються. Що ви скажете на це?

— Що? Я завжди кажу тільки одне: необхідно пливти далі…

2010 рік. Мукачево — Крим

Слідчий Правик завжди заздрив тим, хто всерйоз міг віддатися якомусь захопленню. Служба, ця солодка каторга, відбирала в нього майже весь вільний час, вимотувала й виснажувала, не залишаючи місця в душі для таких витребеньок як хобі. Хоча (душу не обдуриш) у товщі сірих міліцейських буднів ні-ні та й з'являлася якась світла шпарина — невинна й недовговічна забавка на зразок вечірніх пробіжок околицями Мукачева чи таємних щоденникових описів людських характерів, з якими стикався день у день. Та все це було уривчастим і скороминущим, врешті-решт навіть зайвим. Ще не відомо: може, всі ці хобі — просто втеча від свинцевої одноманітності в оту ж флоберівську вежу зі слонової кістки, в священну келію посеред лабіринтів внутрішнього світу. В кого як, хто на що багатий… Але ця дівчина…

— Вона казала: «Хочеш глянути на світ очима Бога — поклади на програвач платівку Моцарта». Так і сказала. Ну й штучка, ще подумала я тоді. Зрозуміло, якби Пугачову чи того навіженого Леонтьєва… «Побалдіти» під настрій… Але Моцарт! Бачте, які ми. Е-е-е, думаю собі, з тобою все ясно, голубко. Недарма ти й досі не одружена. Злобно подумала, зізнаюся. Потім я полюбила її. За що? А ні за що. Це поважають за щось, а люблять за те, чого самому бракує. По собі знаю, багато пожила, ще більше ковтнула. А Ларці нашій всього бракувало: і вроди, і здоров'я, і гордості. Лише тихого добра в серці — з лишком. На десятьох. Така, наче з раю вийшла і заблукала. Блаженна. Але, видно, потрібні і такі серед нас, вовків, ой як потрібні. До нас народець, знаєте, різний приходить, сволотний трапляється народець. Вистоять чергу, ще більше озвіріють, чекають дрібної зачіпки, щоб розрядити себе. Та тільки рот роззявлять — а очі Ларині блись-блись… і в них покірність, вина за всіх і все на світі. На таку глянеш — і ошелешено замовкнеш, засоромишся на таку писок відкривати. Ми у своїх віконцях гиркаємося, як собаки, а в Лари тихо-мирно — ніби янгол пролетів. Така була…