Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

Опасиста, червонощока приймальниця хімчистки Ольга Варахоба трубочкою витягла губи, запхала між них сигарету і, косуючи одним оком, припалила.

— Кажете, музику любила? — спитав Правик, відсахнувшись від струменя диму.

— Любила — не те слово. Обожнювала. Та в неї тих платівок, далебі, більше, ніж пір'їн у подушці. Ще раніше оберемками купувала в день зарплати, в каві собі відмовляла. Та що там казати, вона й парфумами не користувалася, навіть одненького імпортного бюстгальтера не мала… Музики повна шафа, а заскочиш до неї інколи з пляшечкою лікеру, то й послухати нема що. Бахи, ахи, охи. Арії, одним словом. Я тих арій на роботі наслухаюся, та ще й милий співає, як приповзе…

Приймальниця відкопилила нижню губу — сигарета наче прилипла до густої помади.

— Хворіла часто?

— З вигляду хвороблива завжди була, а дня не пропустила.

— А це… Мала когось?

— Я ж вам сказала — блаженна, свята. Щоб когось у ліжко затягнути, треба спочатку з неба на грішну землю гримнутися. Якось я її дражнила: ти хоч уявляєш, як це, що це?.. Дурненька так засоромилася, що аж носик почервонів. Незаймана на всі двісті. Вам дивно, не вірите?

— Чому ж, — знітився майор. — А подруги, приятельки були?

— Платівки.

— Що?

— Вона дружила тільки з платівками, — жінка в задумі випустила дим. — І я розумію її. Ці подруги були надійнішими, ніж живі. Вони не заздрять, не плещуть язиками. Але все це дурниці. Не про те я думаю після того, як Лapa… Ось ви скажіть: для чого вона жила? Щоб до вечора нишпорити в купах смердючого ганчір'я, аби перевірити, чи всі гудзики відрізано, а потім замикатися, зашторювати від світу вікна і слухати свого Моцарта? Нікому немає діла до тебе, ніхто не парить тебе. Могла померти десять років тому, могла через п'ятдесят — і що змінилося б від цього? Що? Стривайте хвилинку… Головного я не сказала. А головне те, що я теж так живу, як вона. І друга така, третя, четверта… Лара пішла, а ми живемо. Радіти треба — а не радіється. Чому?

Так часто бувало, що під час слідства не тільки Правик питав — запитували його. І найчастіше таке, на що відповідей він не знав.

Триповерховий дім, як і годиться для комунального майна, в міру був обшарпаний зовні і похмурий зсередини. Зведений ще в хрущовські часи, він стримів, як викинута морем галера серед сірих торосів кооперативних майстерень і заготівельних контор. Хуліганський клинопис на стінах під'їзду відбивав лексичне надбання не одного покоління, бруд десятиріч з'їв бетон східців і вкрив їх масним шаром незбагненної мозаїки. Дільничний міліціонер, що вів їх, зупинився на третьому поверсі перед двома дверима, розташованими надзвичайно близько. Одні з них, ліві, були опечатані. Міліціонер здер паперову пломбу.

— Ось вона.

В глибині темної кімнати, на застеленому ліжку, Правик побачив тендітну жінку, не жінку — підлітка. Обіч світилася шкала програвача. На чистому, затертому лінолеумі виднілися підсохлі сліди.

— Крім вас тут ще хтось тупцював? — запитав Правик.

— Ні. Як тільки мене викликали, я зламав двері, підійшов до ліжка і, зрозумівши, що вона мертва, повернувся і замкнув двері. Замок не зламаний.

Майор і сам бачив — інших слідів не було. Він скинув черевики і ввійшов. Тут жив лише годинник, що показував пів на одинадцяту. Скромне кубельце, вилизане до врочистого блиску. Старожитня шафа-гардероб, етажерка з дюжиною книжок, пластикові квіти на столі. Телевізора нема, зате на тумбочці програвач «Ноктюрн», стоси картонних коробок, очевидно, для платівок. Одна — на колесі програвача, голка дійшла до кінця, зупинилася.

Жінка лежала обличчям до стіни. Голова була запнута вицвілим рушничком, з-під нього виглядали бігуді. Скоцюрблені пальці вчепилися в покривало. А обличчя… Кажуть, людське обличчя зліплене з двохсот м'язів. Так от, всі двісті м'язів її лиця, здавалося, передавали жах смерті. Смугастий плед наполовину зсунувся з ніг на підлогу, до ніжок табурета, на якому лежала миска з яблуками. Одне з них було надкушене.

— Вона не прийшла на зміну, — чомусь пошепки пояснював дільничний. — Там спохопилися — такого за нею не велося. Послали водія, той грюкав-грюкав — тихо. Запитав сусідку, чи не виходила сьогодні. Ні, не виходила. Тоді мене знайшли. Така ось петрушка. Товаришу майор, я гадаю, що це інфаркт. Уже й молодих косить.

Правик не озвався. Підійшов до програвача, двома пальцями зняв зі стержня платівку, відгорнув фіранку і прочитав уголос: «Моцарт. Маленька нічна серенада».