Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Що?

— Ми володіємо інформацією, що ви з братом можете виконати таку роботу. Карети повинні відповідати європейському ретро-стилю. Якщо ви згодні, чекаємо ескізи й кошторис.

— Я можу вже показати моделі в мініатюрах, дюжину взірців, відлитих з воску.

— Чудово. Це значно спростить нашу співпрацю. Взірці бажано доправити до посольства Іспанії. Витрати, звісно, вам компенсують.

— Добре. А чи можна поцікавитись, хто вам порекомендував мене?

— О, рекомендація дуже серйозна. Пан Іван Звонар. Цей проект здійснюється під його патронатом. Напевно, ваш родич?

— У мене в Іспанії немає родичів.

— Тоді це однофамілець. Буено, пане художнику.

— Буено.

— Здрастуйте. Коктебель на проводі. Будинок відпочинку письменників. Ви, мабуть, чули?

— Чув. Там добре відпочивалося Максу Волошину.

— Тут добре відпочивається всім.

— Мені за них радісно.

— Мені за вас теж. Вам виділено двокімнатний люкс із вікнами на море. З повним пансіоном, комп'ютером та інтернетом.

— Ви щось плутаєте. Це Мукачево. І я не класик, я ще живий.

— Це добре, бо путівка для вас викуплена з травня по вересень включно. Причому ви можете взяти з собою дружину чи когось іншого там…

— Стривайте, а може, це якась політакція? То мушу одразу сказати, що я не пишу нічого на замовлення.

— Можете нічого не писати. Тут навіть на читання далеко не всі марнують час.

— Хто?

— Що хто?

— Хто викупив, як ви сказали, для мене путівку?

— Вдячний читач. Так і сказав. А ще залишив для вас три коробки вина. Молдавське мерло. Втім, якщо схочете, його можна поміняти на кримське.

— З цим не поспішайте.

— Які ще будуть побажання до вашого приїзду, пане письменнику?

— Які?.. Відгорніть, будь ласка, фіранку. Я люблю сонце.

У двері з облізлим дерматином подзвонила елегантна дама в блакитному костюмі. Відчинив високий бадьорий дідок із розкуйовдженою чуприною і книжкою в руках.

— Ви Мері Поппінс? — запитав він.

— Ні, я просто Марія. А ви Дмитро Сильвестрович Кукін?

— Просто Кук. Мого пращура колись з'їли туземці. Може, ви чули?

— Звичайно. Дмитре Сильвестровичу, ми хочемо запросити вас в інтернат.

— Але я ще не пристарілий. І при своєму розумі. Начебто.

— Ви не так зрозуміли. Ми запрошуємо вас взяти участь в одному заході в інтернаті, де ви працювали. Вам буде цікаво з деким познайомитись.

— Знаєте, мені вже цікавіше знайомитися з людством, ніж із людьми.

— Це відбере небагато часу. Якусь годинку.

— Часу в мене багато. Хочеться так гадати…

На вулиці їх чекав лімузин. А на подвір'ї інтернату — стовписько учнів і вчителів. І грав оркестр, як у старі добрі-недобрі часи. Він не одразу прочумав, про що йшлося у виступах начальства. Потім смикнули широке простирадло — і посеред шкільного майдану постав бронзовий чоловік. Високий, худорлявий, з розвіяним чубом, з фотоапаратом через плече і з піднятою рукою. Всі повернули голови до Кука. До живого. А відтак знову до пам'ятника.

— Впізнаєте себе? — притишено спитала його жінка в блакитному.

— Веселий жарт.

— Це не жарт, Дмитре Сильвестровичу. Це — пам'ятник.

— Відколи пам'ятники ставлять ветеранам освіти?

— Це пам'ятник не ветерану освіти. Це пам'ятник «Доброму вчителю». Вам, Дмитре Сильвестровичу.

Старий подав голову вперед, примружив очі за скельцями окулярів.

— Що це я… він тримає в руці?

— Камінець із Голгофи.

— Справжній?

— На цей раз справжній, Дмитре Сильвестровичу.

— Вітаю, пане полковнику Правик.

— Я підполковник.

— Виходить, розжалували… Повірте, мені шкода.

— А мені ні.

— Здогадуєтеся, з ким розмовляєте?

— Звичайно. Я мав нагоду слухати вас, вірніше, прослуховувати три тижні поспіль, коли ви гостювали в Мукачеві.

— Я знаю, підполковнику. Повинен зізнатися, дещо я говорив особисто для вас.

— Я здогадувався. І мені подобалися ваші афоризми. Хоча б цей… про гроші. Гроші не пахнуть, вони смердять своїми хазяями.

— Все має свій запах. Хто володіє запахами, той володіє всім. Навіть людьми. Бо люди теж якось пахнуть.

— Пане…

— Можете називати мене Лисом. Так, як називали у своїх рапортах.

— Пане Лисе, якщо у вас такий гострий, даруйте, нюх, то чому ви тоді у винограднику не відчули, що за вами йдуть назирці?

— Я відчув. Але я залишив вас на того, хто йшов назирці за вами. А от чому такий досвідчений опер, як ви, не відчув за собою «хвоста»? Ви також знали, зізнайтеся?

— Я рідко зізнаюся. І часто сам не раджу цього робити тим, кого допитую.