— Що?
— Ми володіємо інформацією, що ви з братом можете виконати таку роботу. Карети повинні відповідати європейському ретро-стилю. Якщо ви згодні, чекаємо ескізи й кошторис.
— Я можу вже показати моделі в мініатюрах, дюжину взірців, відлитих з воску.
— Чудово. Це значно спростить нашу співпрацю. Взірці бажано доправити до посольства Іспанії. Витрати, звісно, вам компенсують.
— Добре. А чи можна поцікавитись, хто вам порекомендував мене?
— О, рекомендація дуже серйозна. Пан Іван Звонар. Цей проект здійснюється під його патронатом. Напевно, ваш родич?
— У мене в Іспанії немає родичів.
— Тоді це однофамілець. Буено, пане художнику.
— Буено.
— Здрастуйте. Коктебель на проводі. Будинок відпочинку письменників. Ви, мабуть, чули?
— Чув. Там добре відпочивалося Максу Волошину.
— Тут добре відпочивається всім.
— Мені за них радісно.
— Мені за вас теж. Вам виділено двокімнатний люкс із вікнами на море. З повним пансіоном, комп'ютером та інтернетом.
— Ви щось плутаєте. Це Мукачево. І я не класик, я ще живий.
— Це добре, бо путівка для вас викуплена з травня по вересень включно. Причому ви можете взяти з собою дружину чи когось іншого там…
— Стривайте, а може, це якась політакція? То мушу одразу сказати, що я не пишу нічого на замовлення.
— Можете нічого не писати. Тут навіть на читання далеко не всі марнують час.
— Хто?
— Що хто?
— Хто викупив, як ви сказали, для мене путівку?
— Вдячний читач. Так і сказав. А ще залишив для вас три коробки вина. Молдавське мерло. Втім, якщо схочете, його можна поміняти на кримське.
— З цим не поспішайте.
— Які ще будуть побажання до вашого приїзду, пане письменнику?
— Які?.. Відгорніть, будь ласка, фіранку. Я люблю сонце.
У двері з облізлим дерматином подзвонила елегантна дама в блакитному костюмі. Відчинив високий бадьорий дідок із розкуйовдженою чуприною і книжкою в руках.
— Ви Мері Поппінс? — запитав він.
— Ні, я просто Марія. А ви Дмитро Сильвестрович Кукін?
— Просто Кук. Мого пращура колись з'їли туземці. Може, ви чули?
— Звичайно. Дмитре Сильвестровичу, ми хочемо запросити вас в інтернат.
— Але я ще не пристарілий. І при своєму розумі. Начебто.
— Ви не так зрозуміли. Ми запрошуємо вас взяти участь в одному заході в інтернаті, де ви працювали. Вам буде цікаво з деким познайомитись.
— Знаєте, мені вже цікавіше знайомитися з людством, ніж із людьми.
— Це відбере небагато часу. Якусь годинку.
— Часу в мене багато. Хочеться так гадати…
На вулиці їх чекав лімузин. А на подвір'ї інтернату — стовписько учнів і вчителів. І грав оркестр, як у старі добрі-недобрі часи. Він не одразу прочумав, про що йшлося у виступах начальства. Потім смикнули широке простирадло — і посеред шкільного майдану постав бронзовий чоловік. Високий, худорлявий, з розвіяним чубом, з фотоапаратом через плече і з піднятою рукою. Всі повернули голови до Кука. До живого. А відтак знову до пам'ятника.
— Впізнаєте себе? — притишено спитала його жінка в блакитному.
— Веселий жарт.
— Це не жарт, Дмитре Сильвестровичу. Це — пам'ятник.
— Відколи пам'ятники ставлять ветеранам освіти?
— Це пам'ятник не ветерану освіти. Це пам'ятник «Доброму вчителю». Вам, Дмитре Сильвестровичу.
Старий подав голову вперед, примружив очі за скельцями окулярів.
— Що це я… він тримає в руці?
— Камінець із Голгофи.
— Справжній?
— На цей раз справжній, Дмитре Сильвестровичу.
— Вітаю, пане полковнику Правик.
— Я підполковник.
— Виходить, розжалували… Повірте, мені шкода.
— А мені ні.
— Здогадуєтеся, з ким розмовляєте?
— Звичайно. Я мав нагоду слухати вас, вірніше, прослуховувати три тижні поспіль, коли ви гостювали в Мукачеві.
— Я знаю, підполковнику. Повинен зізнатися, дещо я говорив особисто для вас.
— Я здогадувався. І мені подобалися ваші афоризми. Хоча б цей… про гроші. Гроші не пахнуть, вони смердять своїми хазяями.
— Все має свій запах. Хто володіє запахами, той володіє всім. Навіть людьми. Бо люди теж якось пахнуть.
— Пане…
— Можете називати мене Лисом. Так, як називали у своїх рапортах.
— Пане Лисе, якщо у вас такий гострий, даруйте, нюх, то чому ви тоді у винограднику не відчули, що за вами йдуть назирці?
— Я відчув. Але я залишив вас на того, хто йшов назирці за вами. А от чому такий досвідчений опер, як ви, не відчув за собою «хвоста»? Ви також знали, зізнайтеся?
— Я рідко зізнаюся. І часто сам не раджу цього робити тим, кого допитую.
Читать дальше