Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

До кабінету бізнесмена Миколи Гойди увійшли троє. Мовчки всілися на м'який диван. Господар, міцний, огрядний чолов'яга з ранньою сивиною, помітно занервував. Подумки вгадував, ким би могли бути ці мовчазні, впевнені в собі жевжики.

— Нас цікавить виноградник, — сказав наймолодший із них, що не виймав рук із кишень плаща.

— Вибачте, але виноград я продаю угорцям, — діловито відчеканив бізнесмен.

— Виноград нас не цікавить. Тим більше гібридні сорти. До речі, ви знаєте, що в Європі, і в тій же Угорщині, вони заборонені для промислового вирощування? Бо, зброджуючи, утворюють метил…

— Це їх проблеми. Я продаю те, що маю. Вони купують.

— А чому не вирощувати кращий виноград? — присікався молодик. — З нього і вино краще, дорожче.

— Можна, але ви знаєте, скільки часу й коштів треба, щоб закласти новий виноградник і дочекатися врожаю? А його ще зберегти треба. Хто буде чекати, ризикувати?!

— Ваш сторож ризикнув і дочекався. На узбіччі, де росла дика ожина. І тепер ви і ваші діти ласують виноградом із тих кущів, а не з власних…

Гойда спохмурнів, лице його налилося кров'ю.

— Ви прийшли читати мені мораль?

— Ні, це безглуздо. Ми прийшли, щоб допомогти вам із коштами.

— Тобто?

— Скільки вартує сотка землі, придатної під виноградник?

— Ну… до однієї тисячі доларів.

— Гаразд. Ми купуємо ваш старий виноградник по дві тисячі за сотку. Цього вам з лишком вистачить на культивацію і посадковий матеріал. Якщо хочете всерйоз займатися виноградом.

Бізнесмен набрижив зморшками чоло.

— А хто вам сказав, що виноградник продається?

— Ми сказали, що він купується, — процідив крізь зуби другий, з твердим, наче камінним лицем.

Гойда, ухиляючись від його погляду, перевів дух.

— Можливо, — пом'як голосом, — але моє угіддя обгороджене, там готове зариблене озеро, тверда дорога, камінний підвал на сто метрів. Усе це потягне на більше.

— Не потягне, і ти це добре знаєш! — здоровило з камінним лицем рвучко підвівся й уперся ручищами в стіл. — Якщо ні — ми купуємо землю поряд і закладуємо полігон для утилізації сміття.

— Нині це теж вигідна справа, — докинув молодий. — Але тоді вам не дозволять саджати поряд навіть ізабеллу. І ви не продасте всі свої гектари й за штуку.

— Ходімо, хлопці, — лагідно мовив третій, з рубцем під оком. І першим рушив до дверей. Гойді здалося, що він бачив його вчора біля сторожа.

— Хвилинку, — запобігливо зупинив їх. — Я готовий обміркувати вашу пропозицію.

— Міркувати тут немає над чим. Якщо ви згодні, папери ми оформимо сьогодні. Оплата в будь-якій формі і валюті. Урожай, звісна річ, зберете самі. Рибу теж можете виловити…

— Я згоден! — видихнув Гойда.

— Але є одна умова. Виноградник ви не продасте, а подаруєте.

— Подарую? Кому?

— Тому, хто посадив його. Хіба це не справедливо?

Бізнесмен, розгублено кліпаючи, кивнув.

…Ще звечора він розрахувався за готель і кинув валізу в авто. Примушував себе подрімати, але марно. В заплющених очах на веселкові фрагменти дробився проминулий день. Кумедно заклопотаний Коля Щур з корзиною овочів, фруктів і лотком м'яса, вибраного й купленого за його наукою на ринку. Радісна Синичка в джинсовому балахончику і зі срібною тасьмою у волоссі. Вони допомагали йому пакувати в багажник припаси. Дорогою забрали в Марти горіховий завиванець, притрушений шоколадною потерухою. За селом кілька разів вистрибували, підбираючи місце для пікніка.

Нарешті облюбували галявину при річці, оточену рідким ліщинником. За перекатом над водою хнябився покинутий дерев'яний місток. «Може, з цього колись упав Лука-Микола», — подумав він.

Коля носив хмиз, Синичка нарізала закуски, він готував м'ясо за рецептом Аліма. Довго витискав його у джерельній воді, відтак плющив ребром долоні на дощечці. Тоді посипав сіллю, перцем, травами і розминав із роздушеними помідорами й дрібно посіченою цибулею. Коли м'ясо було готове до випікання, підніс його понюхати Синичці. Її тонко різьблені ніздрі затремтіли, як у сарнички.

— Татари їдять таке м'ясо без вогню, — зауважив він.

— Мабуть, тому й панували над нами стільки років, — додала вона.

З бука він настругав шпички, нанизав на них м'ясо і розташував над жаром між камінцями. А згори накинув мокрий аркуш. М'ясо шкварчало, рум'янилося, апетитно умлівало, сотаючи довкруж приголомшливий аромат.

Коля приніс повну шапку сироїжок, їх теж настромляли на дерев'яні шпажки й пекли. Плесо ріки, що заходило в глиб галявини, віддзеркалювало пухкі білі хмари, в яких, як у ваті, сновигали дрібні брунатні рибки. Коля задурював їх хлібом. Коли шашлик було спечено, чоловік налив у пластикові чарочки вино і запитав: