— Ви жорсткий реаліст, — задумливо мовив.
— Так, я сповідую магію, таємницю реалізму, — сказав художник. — Захоплююсь тим, як пульсує, тремтить і міняється людське обличчя. І відштовхуюсь у роботі від природних форм. Шкода, але останнім часом спостерігається втрата інтересу до особистості. Молоді митці не хочуть занурюватись у людську сутність, натомість експериментують із формальними композиціями. Це дорога в нікуди. Це химери. А вони гадають, що таким чином виражають себе. На комп'ютері можна продукувати мільйони більш цікавих комбінацій, ніж здатні це зробити людський мозок і рука. А творчість цінна саме своїм рукодільництвом. Живе повинно відображати живе.
Він нахилився до малюнка, розглядаючи його зблизька, і був уражений, не побачивши на ньому рисок, штрихів.
— Чим же ви малюєте?!
Попеляста щетина на обличчі господаря взялася брижами посмішки.
— Динаміку роботі надають не барви, а вимуштрувані рука і око. Вони вгадують тон, політ лінії, загадковість плями. І, щоб це передати, годиться все — цурпалок олівця, вуглина чи просто палець, умочений у сажу. Іноді в мене таке відчуття, що я лише стираю порох з поверхні, щоб там проявився дух. Олівець сам веде мене в містичні глибини матеріалу… Ви пробували аналізувати миттєвості свого життя? Хіба не складаються вони в струнку гармонійну картину? Наче хтось малює для нас ескізи життя, а ми лише прикрашаємо їх візерунками…
— І встигаєте давати ще й цьому раду? — розвів руками гість.
— Я домашній художник. Майстрування і робота в саду — найкращий для мене відпочинок і відновлення сил. Коли не йде рисунок, беруся за помідори й виноград. Або за оце, — показав на довгу дошку, на якій вишикувалися маленькі брички, карети, диліжанси, фаетони, тачанки й колісниці. Філігранна робота, тонкий розпис кожної детальки. — Мій брат Петро з Кленового має золоті руки. І підбиває мене разом виготовляти такі речі, от я й зробив для початку муляжі. Але хто таку роботу сьогодні оплатить?! Хоча Мукачеву вони більше пасували б, ніж уазики й пазики.
— І не тільки Мукачеву, — згодився подивований гість. — До речі, я теж збираюся в Кленове.
— Неодмінно загляньте на Гойдів виноградник. Там сторожує мій батько Мішо Звонар. Він пригостить вас таким вином, яке ви ніде більше не скуштуєте. Не вино, а молитва. Я передав би для нього ліки, якщо вас це не обтяжить.
— Із великим задоволенням, — сказав чоловік, тамуючи в голосі бентегу.
І це була правда.
Спочатку йому зустрілася криниця. Він зупинився, не наважуючись іти далі, бо грубий білий пес вовкувато поглядав у його бік. З хижки, складеної з просмолених шпал, вийшов дід у засмальцьованому картузі з цебром. Він його впізнав на відстані. Приязно заглядаючи йому в очі, дід відповів на привітання і поклав відро на цямрину.
— Добра вода? — запитав незнайомець.
— Голодна. За нею будете їсти, як крадений кінь. А добре в мене вино. З няньового корча. Коли з Аргентини вертався, привіз пару копачиків. Не вино, а молитва. Перший погар наливаю задурно.
— Тут син ліки вам передав.
— Хе, що ліки? Мені здоровля без них стачить до смерти, — старий легенько штовхнув його на стежку поперед себе. — А Павлик сердиться, що я не лікуюся. До себе мене жити кличе. І Маруся кличе. Я їм обіцяю, що на зиму спущуся в Мукачево. Але то лише казки. Мені вода з труб смертю пахне. Їда городська — як мило. Та й сидіти коло телевізора, як гній невивезений, я не годен.
Підійшли до сторожки. Сіли під навісом, укритим толем. З дощатого стола дід змахнув на землю крихти й лушпайки. Бозна-звідки в його руці з'явився щербатий запітнілий графин. Зацямкотіла золотава «леанка». Лоскітно-кислуватий аромат діткнувся ніздрів.
Гість невпевнено став відмовлятися.
— Чоловіче добрий, послухай вісімдесятирічного бетяра: ніколи не шкодуй від себе погар вина.
Випили. Вино було легким, пахучим, з солом'яною гірчинкою. Над виноградником зависла тиша. Лише вітерець порушував безгоміння і стара ворона інколи огризалася з корчавої вільхи.
— Мала ворона, а великий писок має, — кивнув, лукаво посміхаючись, старий. — Я й сам живу, як потя. Там ягоду вщипну, там яблучко, горішок. Розлінився ниньки народ, урожай на деревах лишають. А так — капуста, крумплі і пасуля — руська годуля. Козу тут тримаю. Трафляється, Дуці зайця притягне чи фазана.
Пес Дуці піднімає розумні очі, прислухається, що про нього кажуть.
— А вліті тут благодать, — утішно воркоче дід. — Начальник мені дозволив насадити вздовж огорожі свої корчики. От і бабраюся з ними. Вони тракторами свою ізабелу мотлошать, а я свій шорик руками обробляю. Зате з моїх грона, як коти, звисають. І окові любо, і в погар не ганьба налити.
Читать дальше