Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

Кожного ранку його будив шурхіт велосипедних коліс. Це чоловік від Аліма привозив свіжих рапанів, мідії, рибу, сир і молоко. І вони сідали з шановною Юлією за сніданок, присмачений її нескінченними розповідями про Старий Крим. Такими ж ажурними, як комірці її старозавітних блузок.

А вечеряли з Алімом у глибині саду під рипучою чинарою. Той рідко приходив сам, були гості з Москви, Пітера, Києва, Тбілісі, Казані, Ростова, були й іноземці. Велика імперія розколювалася, як галера на рифах, і з трюмів її крізь усі шпари сипалися скарби. Майже нічийні. «По золоту ходимо, хлопці», — любили тоді казати спритники. Ці ж люди, що чинно попивали під чинарою густе сапераві, золото не топтали. Вони його обачно підбирали.

«Золотий шлях» завертав сюди, в Коктебельську Бухту-Барахту, як свого часу нарік її Бунін, перекинувшись тут на човні. І хто із сторонніх міг здогадатися, що маршрути і схеми цього шляху малює на старих картах шановної Юлії її квартирант у вицвілій тенісці і стоптаних кедах? І за тими маршрутами курсують ешелони, фури і баржі, люди, документи і гроші.

«Я гадав, що я — голова, — сказав якось Алім. — А я біля тебе хвіст».

Ця оцінка щось значила. Алім був у Тата головною довіреною особою на волі.

Шановна Юлія не дожила до зими. Заснула, як стара риба, біля моря на шкіряному ослінчику. Йому залишився просторий будинок з дірчастого каменю і з такою ж огорожею, щільно прошнурованою плющем і китайським лимонником. Без господині тепер усюди тут хазяйнував осінній вітер. Торгав клямки і гортав сторінки книг про мандри.

Через тиждень він підібрав на пляжі камінець сердоліку і поніс на могилу шановної Юлії. І там опустив його на бурий горбик, як сльозу моря. Камінь цокнув об камінь — і він відчув себе в цю мить знову круглим сиротою.

Тоді, в монастирі, художник Павло дав йому візитівку. І ось він знайшов цей дворик, що збігав під самісінькі мури замку, замкнений глухими сусідськими стінами. За високою дерев'яною брамою схований простір, ретельно вибудуваний для спокійного і гармонійного відлюдництва. Химерні алейки, садова хижка, піч, виноградні арки, скляна мансарда, кам'яні бовдури в саду, тесане дерево, полив'яні кахлі і всюдисущий шнауцер Рокі. У всьому якийсь прихований зміст, приглушений тон, недомовленість.

І в рисунках також. Ось на тьмавому тлі старого ватману хтось схилився навколішки. Навіть не видно, чи то жінка, чи чоловік.

— Як вона називається? — запитав гість.

— «Любов», — відповів художник. — Але чому ви звернули увагу саме на цю роботу?

— Не знаю.

— Якось тут побував власник музею живопису з Нью-Йорка. Він теж хотів купити цю роботу. Сказав, що вона заговорила до його серця. Але я деякі роботи не продаю. В тому числі й оцю…

На картині був намальований усміхнений старий з великими очима-виноградинами. Виноградні лози переплели його, вросли в тіло, а на голові вінок з виноградного листя. І вже не розбереш, де прожилки рослини, а де людські вени і зморшки.

— Це мій батько. Він художник винограду. Він деміург вина. Ще й зараз доглядає виноградник. Щоправда, чужий.

Споглядаючи скупе, але виразне, експресивне письмо, гість зауважив:

— Ваша палітра не надто мажорна.

— Коли художникам не вдається рисунок, його рятують фарбами. Видиме зобразити легко, але мені кортить вловити невидиме — настрій, почуття. Навіщо змагатися з природою, яка подарувала нам розкішні краєвиди? Найбільший художник — Бог, от і милуйся Його творіннями. А чого піддаватися спокусі копіювати їх, продукувати штучні кольорові картинки? Мене цікавить пляма, лінія, світло, тінь — те, з чого зіткана людина і простір, у якому вона живе. Рисунок — вино живопису. І, звичайно, улюблений мій жанр — портрет.

— Кого ви малюєте?

— Мені цікаві люди на межі, які щось пережили, втратили або здобули. Люди з характерами, з печаттю таємниці на обличчі. Можна сказати, ізгої. Так, мої портрети не тішать снобістських смаків, але це відбиток нашого життя. І нашої людської природи. До речі, у вас теж цікаве обличчя, обличчя характерника.

— А це як називається? — запитав гість, щоб сплигнути з теми.

— «Упокорений». Можна сказати, що це я. Все життя був непокірним, якого важко було приборкати. Намучився зі мною няньо. А з часом я таки збагнув, що вище благо — душевна упокореність. Хтось сповідує одержимість, а я — протилежне. До цього йду і дякую Тому, хто веде мене.

Він уважно розглядав картини, що недбало висіли на стінах, були розкидані на широкому столі, громадилися купами в кутках. І не було звичного відчуття замилування, вони чіпляли твою увагу, дряпали взір, протвережували, як крижане повітря.