— Це не обов'язково. Ми їх не шапками будемо закидувати…
Йому подобався цей офіцер, від якого пахло свіжим чоловічим потом, коньяком і вітром.
Наступного дня пополудні в Москві, в якомусь ангарі, їх вишикували в повній екіпіровці. Єльцин, усміхаючись товстими блідими губами, кожному потиснув руку. Вони мали замшеві рукавички. Можливо й тому, що на деяких руках були татуювання.
Того разу, двічі окинувши поглядом шеренгу, він визначив — було їх 32. А через півроку, коли вручали нагороди, з того складу залишилося 12. Чи не щотижня хтось відлітав, як лист із банного віника, в цій духотній парильні війни-не-війни, але жорсткого протистояння двох систем, двох Росій.
Вночі несли варту, часто переховуючись разом з «особою», уникали погонь, самі пресували кого потрібно, проникаючи в квартири й особняки, доставляли декого в «бункер», захоплювали об'єкти, вивчали оперативну ситуацію у вузлових місцях столиці. Вони були очима, вухами й руками генерала Карташа, який найчастіше літав з ними, без погонів і зброї.
Щотретьої доби їх почергово привозили відсипатися в дерев'яні будиночки в сосновому лісі, де їх чекали повні холодильники, бари й молоді зговірливі покоївки.
Відтак були десантні відрядження в Ленінград, Литву, Грузію, Чечню. І нарешті — сліпучо-лункий Колонний зал. Лиск чобіт тут змагався з дзеркальним паркетом, а бокали, зустрівшись, дзвеніли, як шаблі. Високий носатий полковник приколював їм ордени і бадьоро тиснув руки. І коли дійшов до останнього, оксамитова подушка, яку несли за ним, була порожньою. Полковник став роззиратися — де ще одна нагорода? І тоді з президентської свити виступив генерал Карташ і міцно обняв того останнього, ненагородженого. Якого взагалі не було в списку. В жодному.
І коли їх підвели до столів, запруджених царськими наїдками й напоями, той боєць весь час поглядав поверх цього сліпучого застілля — на вікно в цілу стіну, де знадвору дощ приліпив до шиби кленовий лист. Йому було цікаво й важливо, коли той лист відірветься нарешті й полетить собі з вільним вітром.
Він знав, здогадувався, що десь це існує, мусить бути, якщо існують про це книги і фільми. Навіть там, на зоні, у тісному згромадженні людських тіл і оголених пристрастей, де на одного припадало два квадратні метри простору, деякі леліяли це почуття, жили ним і великою мірою виживали завдяки йому. Він і сам потім не цурався жінок, з цікавістю перехоплював їх погляди — коли відверто закличні, а коли полохкі, і не раз відповідав на них. Але сплески радості тілесного єднання цим і обмежувалися, що, освіживши його, облегшивши, — стікали, як вода в пісок. Можливо, це було дивно, навіть неприродно, але йому не хотілося бути з жодною жінкою аж до ранку, не те що добу, місяць чи все життя. А може, знаючи тільки вузькі нари, він не звик до цього. І не хотів звикати. Не мав потреби.
Втім, із Синичкою це було по-іншому. Щойно розлучившись із нею, вдихнувши на прощання її запах, він знав, що гостро чекатиме цього знову; весь час натикатиметься на думки про неї; у своїй постелі в нічній самотині шукатиме губами ніжну родимку на ключиці; вигадуватиме собі заняття, щоб виконувати його з утіхою передчуття майбутньої зустрічі.
Спочатку він смиренно чекав, що це минеться, розтане, як навіяна мана. Спробував боротися, наказувати собі, а виходило, як із цвяхом: чим сильніше його б'єш — тим глибше входить. І він ходив-митарив із цим солодким цвяхом у серці, з камінцем у черевику, який годі викинути.
Коли він зайшов у ресторан, вона стояла біля шинквасу й пила сік. Та він не підійшов. Сів за дальній столик і якось приречено дивився на неї. Лискуче, як каштан, волосся було гладко зачесане й зібране на потилиці. Тілом донизу стікала чорна і теж блискуча сукня, туго напнута округлостями пліч, грудей, стегон. Бездоганної ліпнини ноги були завуальовані чорними колготками і взуті в елегантні туфельки. Гострі, як його потаємна радість. Щось було в її тугій і лінькувато розслабленій фігурі безсоромно хтиве і водночас таке беззахисне, щось чуже в неприхованій привабливості і нестерпно рідне, — що йому від розчулення залоскотало в ніздрях. І тієї миті він збагнув, холодіючи серцем, що вона йому потрібна, конче потрібна. Навіть якщо не потрібен їй він.
Нарешті вона помітила його і, ніяково посміхаючись, рушила до його столика.
— Привіт, Синичко.
— Привіт, Лесику.
— Ми сьогодні сумненькі?
— Якісь передчуття. Щось серце хоче сказати мені…
Читать дальше