Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— І так ви прийшли до Бога? — запитав уважний його слухач, що майже нічого не їв.

— Бог завжди був зі мною, — сяйнув антрацитовими очима чернець. — Я це відчував, відколи він покликав мене у цей світ. Моя мати, народивши в муках двох дітей-близнят, померла. А я вижив. Я жив за двох, ніби перебрав на себе їхні долі. Якось у дитинстві я допомагав товаришеві нести колоду з лісу. Щоб скоротити шлях, ми пішли не на міст, а до старої кладки. Була рання весна, вода нуртувала під нами, била об палі крижаними окрушинами. Я підсковзнувся, колода хитнулася і скинула мене в ріку. А того хлопця вдарила по голові другим кінцем, і він одразу пішов на дно. А я вхопився за колоду обома руками і поплив. Поки мене не виловили. Я навіть не застудився. Тоді я зрозумів, що мушу нести на собі ще один хрест. Але на цьому мої випробування не скінчилися. Мене відправили служити в Афганістан. Туди посилали багатьох хлопців з гірських районів. Ця війна була жахлива тим, що з нами не воювали, нас просто знищували. І їх, афганців, судячи людськими мірками, можна зрозуміти. Але нам, молоденьким солдатам, від цього легше не було. Ми супроводжували у вузьких ущелинах автоколони з пальним і боєприпасами. А вони стежили за нами зі скель, вичікуючи зручну нагоду. Весь час я відчував чужі очі на своїй спині. Як беззахисна дичина під прицілом мисливця. Можете уявити той стан крихкої юної душі?

— Можу, брате Луко. Можу. І вихід із того стану тільки один — самому ставати мисливцем. Жорстоким і влучним.

Монах ледь осміхнувся. Це молодило його, навіть при сивуватій бороді.

— Це вже питання вибору. Але мисливець — суддя і кат. Я вибрав інше. Я вручив себе в руки Господа. І душа моя заспокоїлась. А кулі обминали тіло. Хоча хлопців поряд рвало на шматки. Душмани поціляли в першу і останню машини, а потім спокійно розстрілювали нас. Чи знаєте ви, брате, як вибухає вантажівка з мінами і як палає бензовоз?! — архімандрит розповідав начебто спокійно, але обличчя його побордовіло.

— Мені доводилося бачити це в Чечні, — стримано докинув співрозмовник.

— Тоді ви мене розумієте. Хлопці згоряли живцем, шматки тіл розкидало на сотні метрів. А я брав автомат і стріляв у каміння. Я боявся навіть випадково поцілити в чужу людину, яка захищала свою батьківську землю. Вони нас не кликали сюди. І я стріляв у каміння… Якось я їхав у голові колони з водієм та офіцером. Ми побачили на дорозі молодого орла, що волочив за собою крило. Водій засигналив, але птах не зійшов на узбіччя. Я попросив у капітана дозволу вийти і зігнати орля. Він ліниво кивнув. Я рушив до птаха із закривавленим крилом. «Добре б рану посипати стрептоцидом і перев'язати», — подумав я. Але птах не давався в руки, підстрибом побіг уперед. І я кинувся його наздоганяти. І тоді світ розколовся від грому, гаряча хвиля кинула мене в ожиновий кущ. Наша вантажівка розлетілася на друзки. В цинкові труни потім не було що покласти. А я залишився жити. Тільки закинув на плечі ще два хрести…

«Як по-різному, брате, ми захищали свої душі… На Колимі то було, здається, третя ходка. Він відмовився лізти в молібденову шахту. Краще гнити в карцерах, ніж замолоду ставати живим трупом. Карцери не допомагали. І тоді кум шепнув блатним, щоб розібралися з ним. Пахан Шпок бісером не сипав: „Зона — не ополонка, де лайно може бовтатися, як йому заманеться. Або до шобли приставай, або йди горбатити під землю“. Він відповів: „У вас своя музика, в мене своя“. — „Тоді твоєю музикою буде кукурікання“, — сказав Шпок і махнув бійцям. Він дістав заточку і, спроквола підкидаючи її на долоні, сказав: „Якщо комусь кортить побачити почерк корейця Чена — ласкаво прошу“. І ніхто тоді не посунув, бо про Чена чули. А Шпок склав три пальці пістолетом і коротко націлив на нього. Йому добре було відомо, що означає цей знак… І почалися безсонні ночі, бо знав, що приріжуть уночі. Його обминали, як чумного, і чекали. Він ходив, як сновида, а вночі сидів на шконці із заточкою, струшуючи з себе сон. І розумів, що довго так не протягне. Що ось-ось сам, смертельно знесилений, упаде їм під ноги і посічуть його перами на капусту… І тоді прийшло рішення, просте й холодне, як сама смерть. Під сорочку сховав кришку з відра і звалився в безодню солодкого сну. І коли вчув залізний скрегіт у себе на грудях, пружиною скочив з матраца. І заметався у жахкому танці по бараку, описуючи заточкою нищівні дуги — лише криваві цівки бризкали навкруги…»

Це він згадав подумки, а вголос запитав Луку: