Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

«Ударить грім, — казав Тата, — і ці світи не тільки наблизяться впритул, але й зіллються. І тоді такі люди, як ми, хлопчику, стануть на вагу золота. І навіть дорожчі за золото, бо золота буде багато, а тих, кому порядкувати ним, — обмаль».

Він упізнав його одразу. Наче той зійшов з картини, яку він носив у своєму мобільнику. Навіть сидів зараз так — зіпершись ліктем на стіл і випнувши вперед груди. Тільки голова вже майже лиса, поплямована ластовинням, як камінь лишаєм. А на горбатому носі іржавий віхтик волоссячка. І лице сіряве, наче свіжим попелом притрушене. А сам легкий, верткий. Лише очі важкі, оловом налиті.

Він упізнав його одразу, коли дорогою від Петра зупинився біля сільського генделика, щоб запитати адресу кондитерки Марти. Четверо літніх чоловіків у святочній одежі сиділи за столиком на вулиці і обмірковували церковні справи. Один із них підвівся і став детально пояснювати йому, як знайти «сокачку» Марту. Але він нічого не чув, краєм ока розглядаючи довготелесого горбоносого діда. «А всі гадають, що це в мене ніс поламаний», — несподівано для себе подумав він. Сів за сусідній столик і замовив собі чаю. А старим принесли пляшку, пиво й закуску.

Дослухаючись до їх жвавої говірки, не всі слова розуміючи, він здогадався, що один із них приїхав з Канади. З цього приводу вони й зібралися. Згадували різні історії, перебиваючи одне одного, сміялися. Той, що допіру розмовляв із ним, напирав на другого, червонолицього буцмака:

— Ти видів! Що ти, Митре, видів — цуцлик жидів. От Мішо, той не вчений, але товчений. Той знає, на чому світ стоїть. Скажи йому, Мішу.

— Що сказати, — хмикнув голомозий. — Ота наука не пиво — в рот не увіллєш. — Голос був м'який, протяжний, з лукавими інтонаціями.

— Розкажи панові Юркові, як ти від смерті відпросився.

Всі засміялися. Гість підохотив:

— Ану, Мішу. Я давно твоїх казок не чув.

Старий утішно наморщив носа, відсьорбнув з кухля.

— Вмерти я мав ще в сорок четвертім. Студебекер двох солдатів колесами упластав, а мені правий бік розквасив, утоптав у тіло і гранату, й казанок. Лежав я і гнив у шпиталі. Як падалиця в траві — половина ціла, половина червива. Дохтори якось позашивали голову, склали рамено, а клуб закостенів, закляк. Монашки перевертали мене, як кимака, і перстові хрестики на чоло клали. Лежав я ночами в липкій постелі і просився в Неї. Дай, Небого, мені в Кленовому ще церкву перекрити, бо вже й по іконостасу дощі течуть. Лише дарабчиками встиг поплатати — і зняли мене з турні на війну. Мушу се зробити, Паніко, мушу. Бо хто ж?.. І тут гіби спицею щось мене вкололо в бік. Раз і вдруге. Та так, що аж із постелі якась сила на землю верла. Заскрипіло щось у мені, як у старій вербі, хрумкнуло — і подався мій клуб, захляпав у холоші. І встав я, і пішов ногами до криниці напитися.

…І вдруге відпросився я. Нараз по Хрущову то було. Возили ми касу лісорубам за Майдан. Міст поточина знесла. То я рушився трос натягувати через оту повінь. З дерева на дерево. А смеречиною хлипнуло — дріт мене по голосниці тріснув і клецнув я голідрига. Било мною по камінному воринню, як чорт ногавицями, і в папороть кинуло. Увечері до тямки прийшов. Посуканий, як бляшане горня. Совався черваком по соломі — ані кісточки живої. І проситися в Неї зачав, шептати, казати замір свій. Діло книжне. Напоумило мене написати історію про наше село. Що від нянька чув, від уйковів, інших старших людей. Та й сам щось видів на віку, щось міркую. Інтерес не малий, а роботи ще більше. Пласт років і хмара людської старанки. Не фігля. Розказати все — тижня мало. А тут — письмо. І хто се зробить, як не я. Хто?! Відпросився…

— То як писанина? — запитав канадець.

— А все готове. Давно. Лише в книжку не складене. Бо грошей нема на друк. Чекаю. І Вона чекає… Цоркне, буває, під ніч у сінях. Заснується білим протягом крізь одвірок. Стане позад мене. Аж плечі студінню судомить. Постоїть німо, торгне папірець на столі, другий, третій — усе на місці, все уготоване в друк. На людські очі. Усе, як книжка пише… Постоїть, постоїть, хавкне, як стара лисиця, і повіється геть у темний грабівник. А я лишаюся. Живу…

Стіл вибухнув реготом. Дзенькнули келишки. Оповідач з порожевілим лицем обернувся назад — як там мимовільний слухач? І очі їх зустрілися. Вицвілі олов'яні очі старого і блискучі стиглі агрусини його очей. І роти їх пом'якли в зніяковілих, таких схожих усмішках. Якби чоловіки за столом добре приглянулися до незнайомця, вони впізнали б у ньому молодого Мішу. Але вони сповна віддалися відрадному застіллю.