Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

А він так і не торкнувся чаю. Підвівся і пішов до машини, гостро відчуваючи на собі допитливий погляд. І брова над його розсіченим оком дрібно сіпалася.

Озвався і засвітив незнайомий номер телефон.

— Доброго дня. Вас турбують від антиквара зі «Святого Марка».

Цей казенно поставлений голос він упізнав одразу.

— Так, я просив дещо знайти для мене.

— Вас цікавлять люльки?

— Мене цікавить конкретна колекція — полковника Синички.

— Така колекція є. Але мушу зауважити, що вона доступна далеко не кожному охочому.

— Я далеко не кожний охочий. Де колекція?

— Шановний, вам не здається, що ви ставите некоректні запитання?

— Добре, запитаю коректно: скільки вона коштує?

— Колекція не продається.

— Он як. А я гадав, що все продається.

— Гроші інфлюють. Не мені вам про це казати. Колекція міняється на будинок.

— Я не маю тут будинку.

— Будинок є. Ви просто купите його на ім'я, яке задиктує вам рієлтор.

— Ви хочете за чужу колекцію будинок?

— Так, хочу.

— А хуху не хохо?

— Що? Що ви собі дозволяєте?

— Дозволяю собі нагадати, що жадібність фраєра згубить. Бажаючи будинок, фраєр може втратити дитбудинок…

— Якщо ви так, то нічим не зможу вам допомогти, — прошипів телефон і вимкнувся.

«Смішні люди. Як ти правильно, Господи, підмітив дорогою на Голгофу: не мені допомагайте, а собі допоможіть…»

Не сподівався, що знову доведеться навідатися сюди. Ще раз пройти крізь цей смуток. Прочиняти рипучу хвіртку — так стогне стомлене залізо. Топтати буре листя, що в усі часи однаково печальне цієї пори.

Перед директорським кабінетом його перехопила наполошена тітка, але він пройшов, як криголам. «Куди прете? Ви не в себе вдома!» — кричала та навздогін. «Та ні, — кортіло відповісти, — якраз я в себе вдома».

За столиком пив каву з еклерами молодцюватий опецьок з кучерявими бачками. Незадоволено кинув на тацю газету і підкреслено офіційно зронив:

— Слухаю вас уважно.

— Спочатку уважно прочитайте, а слухати будете потім, — відвідувач кинув на стіл папери і вмостився у фотелі під вікном. Тут любила сидіти Синичка.

— Що це? — гидливо спитав директор.

— Це свідчення, — приязно пояснив той. — Щоправда, вони на іноземних мовах. На мовах оригіналу, так би мовити. Але нижче подано короткий зміст. Якщо цього не достатньо, можу порекомендувати гарну перекладачку. Зазвичай їй нічого за це не платять.

— Не треба, — притишено буркнув опецьок, пробігаючи аркуші полохливими очицями. — Але ж це брехня, шановний, не знаю, хто ви там є… Це брудний наклеп. Розправа перед виборами, — він розчервонівся і вищирив рідкі зуби.

— Ви теж берете участь у виборах? — співчутливо запитав прибулий.

— А що? Хіба я не заслуговую?!

— Про те, що ви заслуговуєте, вам скажуть пізніше. А поки що можу вам дати візитівку доброго адвоката.

— Мені не потрібен ваш адвокат!

— Авжеж, ви можете захищати себе й самі. Вольному воля. Поки що, — незнайомець мило посміхнувся і підвівся.

— Зачекайте, — директор кинувся до дверей і замкнув їх. — Не знаю, хто ви, але бачу, що ділова людина.

— Ну, не настільки, як ви…

— Будемо говорити відверто. Все має свою ціну, правда?

— Не все, нешановний. Але обійдемося зараз без філософії. Ось моя ціна. По-перше, ви пишете заяву про звільнення і будете обходити чужих дітей десятою дорогою. До кінця життя.

— Це не чужі діти. Це сироти. Ми їх ставимо на ноги…

— Ви ставите їм ярлики з цінами. Там, у свідченнях, цифри в різних валютах. Не сердіть мене.

— Ні-ні. Я просто…

— По-друге, у виборах ви братимете участь виключно як свідомий виборець. Це країна виборів, і тут нічого не вдієш. Правда?

— Так, я розумію…

— Третє: колекція люльок полковника Синички та інші його речі. Це ви повернете. Все, до останнього цурпалка. Ви заволоділи ними хитрістю за безцінь. А доньку полковника Синички в Братиславі ви не лікували. Там, серед паперів, є свідчення і про це.

— При чому тут я?

— При чому? При чужому антикваріаті, пане Гнидюку.

— Я Гнатюк. Дещо я вже продав…

— Мене не цікавить ваш комерційний талант. Бачу, ви вперто намагаєтесь мене розізлити.

— Я спробую, але…

— На це виділяються вам рівно дві доби. В суботу о вісімнадцятій годині всі речі полковника Синички повинні бути на своєму місці. Ви були на квартирі?

— Був. Я дуже добре ставився до Елеонори Василівни.

— Це вам зарахується. Ключі від квартири вам передадуть в суботу вранці. Більше не відбиратиму вашого часу. Попереду у вас багато справ.