Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— А моє серце, Синичко, радіє, бо ти знову поряд.

— Справді? — огорнула його теплим поглядом. — Я тільки боюся, щоб твоє серце не наситилося мною.

— Дивно, саме про це думав я, коли щойно милувався тобою.

— Лесику, може, я дурепа, може, я кажу не те, але я весь час хочу подобатися тобі. І не впевнена в собі. Раніше, коли я розуміла, що подобаюся іншим, мені було приємно і тільки. А зараз усе, що я роблю, я роблю з думкою про тебе. Для тебе. Я живу тобою, Лесику. Але не бійся, я нічого від тебе не хочу.

— Цього я й боюся.

— Не бійся зі мною нічого, Лесику.

— Вже не боюся.

Вони сміялися, і полум'я свічки на столі ламалося, коливалося, відбиваючись у їх зіницях, засвічуючи їх. І люди за сусідніми столиками з цікавістю оглядалися. Синичка схаменулася:

— Чим ти живеш? Як твої справи?

— Краще, ніж учора, але гірше, ніж будуть завтра.

І знову сміялися. Синичка дзвінко, на повні груди. А він тільки губами і правим оком. Ліве не сміялося.

— А які твої плани на найближче майбутнє?

— Головний план — повезти тебе в Коктебель.

— Коктебель? Це коньяк?

— Це коктейль. Коктейль сонця, моря і вина. Це гарне й наївне містечко. Його будиночки — як жменька рахат-лукуму, розсипаного між крем'янистих пагорбів, що зачепилися за акації, аби не скотитися в море. Там молоді татарки з круглими, як диня, лицями носять пляжами фрукти. Там гуляє солоний бриз, підбитий полиновим духом степу. І платиново-бірюзовий обрій весь час перед твоїми очима, як мрія. Там усі голі, гарячі й засмаглі. Навіть кози. Там вулиці завмирають і застигають, як жарини на вітрі, тільки на світанку. Там на кілометрових бетонних стінах пишуть фарбою вірші. Там на прибережних брилах таблички з іменами поетів, що не мислили свого життя без цього краю. Там на високій горі під гранітною плитою спочиває великий сонцепоклонник Макс Волошин, який заповів приносити до нього камінці з узбережжя. Тверді сльозинки моря. Він і після смерті залишився великим романтиком…

— І ти так романтично розповідаєш. Коли повезеш мене туди? — удавано капризуючи, запитала вона.

— Мабуть, за тиждень.

— Ой, через тиждень у мене день народження. Що ти мені подаруєш?

— Я подарую тобі Карадаг.

— Це що — камінець?

— Ні, ціле кам'яне диво, що піднімається до неба хребтами, скелями, гротами, водограями, печерами й бухтами. Закам'янілий космос, що притягує до себе, як магніт. Вранці його сповиває зеленкуватий серпанок, наповнений сонячним димом, який пронизують блискітки скельних кристалів.

— Що ми там будемо робити?

— Ми будемо пити на терасі «Кам'яного грота» рожевий мускат. Повільно й довго, спостерігаючи, як щодвадцять хвилин міняється відтінок мису Хамелеон.

— А потім?

— А потім я буду любити тебе. Теж повільно і довго, і цикада в густій аличі буде грати нам на своїй зеленій скрипочці.

— А без мускату ти мене не любитимеш?

— Синичко, я любитиму тебе завжди. Навіть якщо ти цього не хотітимеш.

— Не сподівайся, я хотітиму. Я вже хочу, — вона торкнула його під столом туфелькою, притисла ногу до його ноги.

Вогник свічки горів рівно, але в її очах танцювали іскри зовсім іншого вогню. Рука, вигнута човником, повільно посувалася скатертиною до його руки. Він поклав на стіл купюру і, не дочекавшись замовлення, вони вийшли в провільглу сутінь. З перехнябленого, напівіржавого якоря, здавалося, скрапують солоні сльози моря.

Карташ тоді дотримав слова. Отримавши рішучу відмову служити в нього офіційно, генерал поклав перед Лисом чорний «дипломат». Там був вирок суду про дострокове звільнення і горезвісна сіра папка, замацькана сотнями рук тюремників. Папка з його прізвищем.

— Як виявилося, це все твоє майно, — криво посміхнувся генерал. Дістав із сейфа пачку грошей і долучив до паперів. — Для початку вистачить, а далі дивися. Вольному воля. Пам'ятай, що в мої двері ти можеш постукати будь-коли. І ще… Там, під папкою, для тебе конверт. Твій старий друг помер у Бутирці. Рана відкрилася, і за добу він стік кров'ю. Просив передати тобі листа.

Помітивши, як сполотніло його лице, генерал пом'якшив голос:

— Справді, нічого не можна було вдіяти. Я професуру привозив. А в Бутирку він сам напросився, так легше було нам працювати. Головатий був чоловік. Перед таким нікому не ганьба шапку скинути. І він зняв кашкета.

У великому конверті був невеличкий лист. Мовляв, відходжу, не маю сил багато розписувати. Та й нема що. Не наївся — не налижешся. Кілька разів він перечитав останні речення: «Я дав тобі все. Ти зрозумієш це пізніше. Живи й за мене. Прошу тебе, хлопчику. Тата».