У верховітті яблунь тануло відлуння дзвону з сільської церкви.
— А в село часто спускаєтесь?
— А раз-двічі на тиждень. Якісь харчі невістка приладить. І на службу Божу хожу. Колись сам дзвонив у церкві, а після операції на коліні не лізу на турню. Церквиця в мене тут і своя є. Он там під старим горіхом печера з камінним хрестом. Прийду, постою, попрошу собі: Господи, пужай мене, кілько хочеш, лише не карай… Бог, коли хоче покарати чоловіка, то відбирає ум. Пригадую, легінчуком був. Розуму — як у блохи цицька. Коли в село руські заходили, розумні людкове попряталися. А я навісив срібну няньову годинку, взяв образ і пішов з бабами насперед них. Годинку вхопив перший солдат: «Давай сюда, мать тваю». Інші, котрі молодші, за жінок узялися. Дітваків у добровольці лудили. Свальба сорочку найде. І до мене прийшов офіцер: «Солдатом бить хочеш, парнішка?» — «Ай». — «Тогда показивай, у кого лошаді». Коней і вози позабирали, стріляли в бочки з вином і губами ссали з дірок. Нам, дітвакам, дали форму і погнали перед собою. Добровольці! Через три тижні запхали мені в руки дві гранати і показали на бетонний бункер над дорогою: «Унічтожіть!» Підповз я, жбурив гранати і сам упав. До тями прийшов серед мадярів. Добре, що з Мукачева там служив чоловік, мій дідо в нього винницю пораяв. Слово за мене сказав, не вбили, нагодували. А через місяць я втік, блудив хащами, доки не вийшов на своїх. Втішився, а вони не дуже. Довго радилися — плінний я чи дизертир. Так і не досудили, відправили з іншими неборачиськами в Сибір. Та під Алтаєм наш поїзд розсипався, і склепали ми собі з тих трісок лагерьок. Оно так: ліпше псові муха, як п'ясть поза вуха…
Старий перепрошує і шкандибає в хлівча кинути козі сухих віників. Утробно гугнить звідти:
— Питаєш, як там жилося-малося… А так, бідного гадина й на коні вкусить. Ми дорогу насипали з каміння. По сто метрів тягли за день. Такі голодні, що гору з'їли би. Як вивели нас у поле, ожили хлопці — морква, капуста, бурак. А садили вигнані куркульські жони й доньки. І що собі думаєш, купили вони в конвоїрів за самогонку мене собі в поміч. Дров нарубати, гній вивезти, сесе-тото. Робота як робота. Зате яка їда! Наївся я, як на Великдень, і в хлів іду спати. А неволяшна жінчовка посмішкується, як пес на гарячі крупи. Я, каже, мужичок дорогий, тебе не лише для чорної роботи взяла. І перину збиває на постелі. Я почервонів, як рак, і з хижі бігом. Газдинька через вікно лише гойкнула: «Не хочеш ти, захоче другий». Так і сталося. Вернули мене каміння цубрити, а до них іншого послали. Поміняв я око на коко… Хлопці, конечно, сміялися. А я не шкодував. Сто років мак не родив, а голоду не було. Тюрма не тюрма, а совість мати треба.
Бурими черепашачими нігтями старий підчіпає цигарку, за мить пускає в рукав гірку цівочку.
— Як Сталін умер, нас домів порозганяли. В селі на мене позирають, як на криваву сорочку. І урядники, й ті, чиї коні ми з солдатами позабирали. Покрутився я місяць-другий — і втік у хащу, — показав цигаркою на закожушений лісом узгірок. — Зліпив хижку з лободи, живу якось. Ліпше своє горе, як чужий гаразд. Можна би й женитися, коби не ніс довгий, як три тижні. Та женитися — не блюдо розбити. Сестра каже: Мішо, ти вже черствий легінь, за тебе хіба вдовиця піде. А уйшло, що перша її цімборка за мене й пішла. Най буде прощенна на тому світі, скінчилася при родах. А няньо тоді радувалися: висока, до верхньої полиці в коморі сягала. Мама були низькі, весь час ослінчик з-під няня витягали. Це його нервувало…
Спершу я на дорозі робив. Лупали тунель. Але мені то не любилося. Мене тягло до садовини. Коли руські винзавод відкрили, я попросився у винницю. Жона сміховалася: поміняв зарплату на заплату. Обійшов я п'ять сіл, визбируючи в газдів марочні сорти. Як нині тямлю — бокотор, липовина, шосла, цвайгер, трамінер, отелло, золодьоньд… Дідо Митро з Кальника показав мені таке грозно, що восени його веретами обертав від студени і до морозів держав на колах. Сік, як мед густий, стікав з бумбульок. Вино з нього переже возили паніям до Праги. Таким вином доста було губи змастити…
Дали мені ланку. З раннього рана до смерку били ми поклони землі. Засаджували гори, що загучали терням. Каменем викладали тераси, копали й витоптували ярки для води, мурували пивниці, носили на собі гній. А тоді бралися за регураш, плантаж по-вченому. Щоб корч довго жив і рясно родив, землю довкола треба перекопали на метр углиб. З хащі жони носили в кошарах чорний і легкий, як попіл, грунт. Ним стелили ямку, клали чубук, розправляли кожний корінчик. Згори притрясували-солили пухкою землицею, укріпляли битою цеглою і камінцями. Пак крем'яну черленицю топтали босими ногами, кидали перегній і заливали водою. А згори під листок насипався маленький горбик, як кротовина. Аби сонце не виссало мізерний корчик. За день такої роботи садили рядок винниці…
Читать дальше