— За що вип'ємо?
Коля чомусь оглянувся довкола, шукаючи якусь зачіпку.
— За вересень, — рішуче сказала Синичка. — Просто за цей благодатний вересень.
— Я народився у вересні, — встромив Коля.
— Я теж, — посміхнулася Синичка.
І вона, і Коля запитально глянули на нього.
— Ви ще сумніваєтесь?.. Чи, може, показати вам паспорт?
— Я глянула б, — сказала Синичка, — але ти не покажеш. Та це не головне. Головне, що ми діти вересня. І ми сьогодні уклінно дякуємо йому за щедрі подарунки. Особливо я, — вона підійшла до нього, витерла губи і поцілувала в ліве око.
Її доторки, її запах довго залишалися з ним, перетворюючись у пожадливу потребу його єства.
Він вирішив не боротися далі з безсонням, не чекати світанку, а вирушити в Кленове вже. Прийняв контрастний душ, одягнувся і вийшов. Новий охоронець, приємний чоловік його віку, сторожко зорив зі свого напівтемного кутка.
— Не спиться? — співчутливо запитав.
— Бачу, що й вам.
— Я на роботі, — зауважив охоронець.
— На службі, — поправив його з усмішкою чоловік і вийшов надвір.
«Вольво» промчало сонним містом і впливло в туманну прирічну долину. За п'ятнадцять хвилин він був на місці. У сторожці тьмаво світив каганець. Він дістав течку з паперами і пірнув у холодінь передсвітання.
«Ну що, батьку, приймай свого блудного сина. Він хоче розрахуватися з тобою за твоє вино. І водно поцікавитись, чи знав ти, чи здогадувався, що десь по світах блукає ще один твій син? Чи думав ти бодай зрідка про нього? І якщо думав, то яким уявляв собі його?»
Трава під ногами м'яко пружинила. Розвиднялося. Уже забіліла вдалині бляшаним дашком криниця. Та раптом завалували пси. Але десь у чагарях. Водночас рипнули двері на сторожці. Старий вийшов на ганочок із ліхтарем. Він гукнув щось у пітьму, звідти озвалися ламкі голоси, приглушені кущами. І тої миті з навісним гавкотом вилетіла з виноградника зграя собак. На вигоні вона розсипалася, пси запетляли, кидалися в різні сторони, збуджено скавуліли. Бухнув постріл. Собаки завмерли, тут же розвернулися й кинулися в його бік.
З другого боку у високих гумових чоботиськах лопотів йому навперейми старий, щось стривожено гукаючи. Він зупинився — і все зрозумів. Це було полювання. Пси гнали лисицю, і лисиця зараз узяла керунок прямісінько на нього. Усміхнувся, розгадавши маневр хитрої звірки. Що ж, він їй підіграє. Витягнув з огорожі тичку і став посеред дороги, щоб затримати собак. Лисиця, блиснувши скляним сльозавим поглядом (такий знайомий йому з дитинства погляд!) шуснула йому між ногами. І тут гримнув другий постріл, прошивши пластикову папку, яку він застромив за пояс. Безвільно зсуваючись у траву, намагався спертися на тичку, але древко хруснуло — і пси перестрибом через нього продовжили свій шалений гін…
Я, голова районного товариства мисливців Людвіг Ковач, з приводу інциденту, що стався в урочищі Вінкош поблизу с. Кленове, пояснюю таке. Кілька місяців поспіль нам скаржились громади сіл Кленове, Ключки та Визники на лисиць, що нахабно проникають на дворогосподарства, викрадаючи птицю, кролів та цуценят. А недавно потривожений лис накинувся на дітей, що збирали ягоди. На щастя, ніхто не потерпів, зате було виявлено лисячу нору в урочищі Вінкош, біля приватного виноградника.
Ми домовилися про влаштування облави. Напередодні сторож попередив про це інших працівників виноградника та мешканців найближчих будинків. Знаючи повадки лисиці, ми, шестеро мисливців, заступили на позиції ще опівночі. Коли почало світати, собаки вистежили лисиць, що поверталися до нори, і погнали їх на нас. Я вистрелив першим і влучив у самку. Однак лис змінив траєкторію втечі і побіг уздов межі. Собаки за ним. Один з нашої бригади, що засів у живоплоті, вистрелив йому навздогін. За кущами йому погано було видно місцевість.
Ще до цього сторож, який на гамір вийшов з будки, побачив між шпалерами й парканом людину, що простувала в наш бік. Він криком застерігав нас, але за собачим гавкотом ми цього не почули. Не почув його, мабуть, і той чоловік на дорозі. Сторож потім розповів, що після другого пострілу той упав на землю, а неушкоджений лис прослизнув повз нього. Сторож не бачив, що було далі, бо зашпортався об кротовину і загубив окуляри.
Коли ми підійшли до місця пригоди, там і справді лежала непритомна людина. Але на тілі не було ані подряпини. Хоча поряд на траві залишалися значні сліди крові.
На запитання, чому людина лежала і звідки ця кров, я відповісти не можу. Якби то була кров пораненого лиса, то криваві сліди тяглися б і далі. Але довкола нічого подібного не виявили. Живого лиса увечері бачив місцевий грибник.
Читать дальше