Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Ось мій індикатор.

— Але ж у мережі 220 вольт, — здивувався Правик.

— Коли менше, коли більше.

— Хочете сказати, цього мало, щоб відкинути копита?

— Чому ж, інколи й двадцяти може вистачити. Якщо вхопишся за два дроти, а ще мокрий чи п'яний…

— І все-таки ви ризикуєте, — хмикнув Правик.

Електрик махнув рукою.

— Гляньте, товаришу майор, у якій я обувці, — підняв грубий черевик на товстій підметці. — До того ж я знаю свій організм, мене щипне та й годі. А тут нічому й щипати — машинка справна. — Він уже без остороги погладжував «Ноктюрн».

— Яка до біса справна, коли дівчину двічі трусонуло, і вдруге — смертельно! — накинувся на нього слідчий.

Електрик стенув плечима, винувато закліпав.

— Гаразд, можете йти, — пом'якшав майор. І вже коли той натиснув клямку, зупинив його запитанням:

— То, кажете, мокру людину струм вражає певніше?

— Так. Спітнілу, наприклад, чи після ванни. І навіть стомлену, знервовану. Так книжка пише, — вибачливо посміхнувся електрик.

«А Лариса Буркуш звечора мила волосся під бігуді. Так, так… І душа її, певно, була стомленою…»

Звучала серенада. Врочисто-піднесений голос скрипки збуджував, тривожив, солодким дрожем проникав у кожну клітину тіла. Правик раптом усвідомив, що ця музика, яку він прослуховує як «речовий доказ», нібито для справи, — має владу над ним. Як би хотілося йому, щоб вона не закінчувалася, звучала довго-довго, жила в ньому, аж поки не вимиє з душі втому.

«„Маленька нічна серенада“, написана Моцартом в пору творчої зрілості, належить до жанру розважальної побутової музики. З давніх пір в Австрії існувала традиція супроводжувати різні свята концертами, що часто відбувалися просто неба. Невеличкі інструментальні оркестри виконували п'єси маршового і танцювального характеру, об'єднані в сюїту. „Маленька нічна серенада“ — зразок подібного роду творів. Перша частина (алегро) з її закличними початковими інтонаціями і маршовим ритмом — справжня святкова музика, сповнена енергії та життєрадісності. Друга частина (романс) має романтичний відтінок. Менуету і фіналу притаманне невимушене змішання гумору, лірики і віртуозного блиску»…

Він поклав конверт з платівкою на полицю і вийшов з квартири.

…Саладії вечеряли в тісній кухоньці. Посеред столу сковорідка з картоплею, вишкварки і покраяний оселедець. Бідний стіл, скромна обстановка і затрапезний домашній одяг — все тут виказувало, що статки в сім'ї невеликі. Їх половина виявилася ще тіснішою, ніж Ларисина. А живуть же втрьох! До того ж, запримітив Правик, дружина Саладія, жінка з невиразним, замкнутим обличчям, вагітна. Його візит не збудив у ній ніяких емоцій. Насторожено зиркав хлопчик років семи. Лише глава сім'ї зустрів гостя покірною, аж надто старечою для своїх літ усмішкою. Запросив тут же присісти, але слідчий панічно позадкував з цього вузенького закапелка, де ледве могли розминутися двоє. Розмовляли в коридорі навстоячки.

З сусідкою Буркуні Саладії майже ніяких стосунків не мали. Вони люди сімейні, Лара — дівчина. Хіба що по-сусідськи перекинуться словом на східцях чи у дворі. Про що балакати?.. Як жила вона? На роботу ходила, музику слухала, зрідка в село вибиралася до родичів. Спокійна, не конфліктна жіночка. Чи бував він, Саладій, у неї?

— Після смерті Олени Йосипівни, Лариної тітки, не був. Що мені там шукати?

— Можливо, щось полагодити, допомогти чоловічою рукою, — допитувався Правик.

— Ні-ні, в мене жінка ревнива. Могла б це не так зрозуміти, — дурнувато підморгнув Саладій. Говорив він мляво, неохоче, після кожного речення робив паузу і ворушив вилицями, наче дожовуючи рештки їжі.

Правика ледве не знудило, хотів якомога скоріше завершити бесіду.

— Це правда, що сусідка збиралася повернутися в село?

— Планувала нібито. Самі зважте: робота нікудишня, зарплата — як заплата, жодної рідної душі в місті. Та й квартира не паска. Ми живемо, бо дітися нікуди. Заліз хробак у хрін, та й гадає, що то його дім…

— Тісно, що й казати, — згодився Правик.

— Тісно, факт. Лариса оце каже: я поїду, а ви розширяйтеся. Ми, звісно, подякували, але це ще як міськвиконком вирішить. Безквартирних ниньки багато, ачей більше, ніж безмашинних. Бідненька Лара… Добра душа була. Та що коли хворобливою вдалася. А від хвороби ніхто не відкупиться з нас, ой, не відкупиться.

Хлопчик вистромив з кухні стрижену голівку, дослухався, але мати щось буркнула і шарпнула його назад.

Правик вибачився за вторгнення — «формальності служби» — і розпрощався. Надворі зупинився, щоб припалити. Глянув ще раз на дім через плече. Не світилося тільки одне вікно. Йому здалося, що звідти долинають ледь вловимі звуки скрипки і альта.