Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

До наради в полковника Баглая залишилась добра година. Однак майор розмірковував не над тим, що доповідатиме, з голови не йшли слова Ольги Варахоби: «Могла померти років десять тому, могла через п'ятдесят — і що змінилося б від того? Що?!»

Ох, ця вічна людська ностальгія за безсмертям, прагнення залишити бодай дещицю пам'яті по собі! Тільки це може надати живого забарвлення, якогось сенсу сірій низці буднів. Людині мало прийти у світ, пожити в ньому з радощами й муками і рано чи пізно покинути його, звільнивши місце для прийдешніх. Вона претендує на вічність. Усе життя мислитель-утопіст Микола Федоров розвивав задум воскресити всіх померлих. Вірив, що колись це стане можливим завдяки зусиллям науки й моралі. Та ба, утопістів і мрійників серед нас все менше. Стаємо практичними, діловими й сильними. Настільки сильними, що легко зносимо страждання ближнього.

Присунув до себе телефонний апарат і накрутив номер хімчистки.

— Ольго Миколаївно, здрастуйте. Хочу повідомити вам, що все-таки це не струм. Скоріше, це був якийсь приступ. З програвачем усе гаразд. Та й Саладій до Лариси давно не заходив. Щось ви не так зрозуміли. Або вона не так розповіла…

— Не заходив? Та він ще тоді пригортав її жартома. Ларису це дуже обурило. Говорив, що дружина вже хропе і він міг би ремонтувати програвач хоч до ранку. Якби справді несправний. А Ларці було не до жартів — її направду трусонуло. Не знали ви її, такі даремно не патякають. Я ще казала, що відправлю свого, нехай подивиться. А вона: не треба, сусіда все перевірив при мені… A-а, що було — те було, хіба тепер це важливо?

«Хтозна», — подумав Правик, а вголос запитав:

— Лариса, здається, хотіла виїжджати з міста, пропонувала квартиру цим же Саладіям?

— Дідька лисого! Ой, вибачте. Це ж тоді, як їх розділили, вони вмовляли її відмовитися від своєї долі. Обіцяли дві штуки… тисячі. Ларка розгубилася, ледве не пристала, дурненька. Поки ми з дівчатами не просвітили її, щоб подавала документи на приватизацію.

— Отже, залишати свою квартиру не збиралася?

— Та що ви, Леоніде Петровичу! Де зараз такого дурня зустрінеш, щоб відмовлявся від прописки в обласному центрі?

Такі «дурні» йому справді не траплялися. Зате скільки подибував інакших, що всілякими способами прихитрялися заволодіти цією непохитною твердинею. Гай-гай, усі ми кріпаки, довічні раби квартир. У кого вони є. Відомий німецький художник Генріх Цілле сказав: «Щоб убити людину, не треба сокири, її можна вбити житлом». Житло… Його й не називають уже домом, частіше житловою площею, квадратними метрами.

Другий дзвінок був у міськжитлоуправління.

— Кому передбачається віддати квартиру померлої Буркуш? — запитав слідчий.

— Комісія ще не розглядала це питання, — відповів сухуватий голос, — але, очевидно, її житлова площа залишиться сусідам Саладіям. Сім'я живе в тісняві, має повне право на поліпшення умов.

— У мене таке враження, що вам добре знайома ця квартира.

— По-перше, це наш обов'язок — добре знати свій житловий фонд. А, по-друге, ми якось мали з нею справу. Квартиронаймачка Буркуш хотіла добровільно звільнити свою половину, начебто кудись виїжджала з міста.

— Вона сама заявляла вам про це?

— Ні, Саладії клопоталися, щоб за домовленістю сторін передати площу їм. Ми, власне, не заперечували, та справа потім призабулася. Життя є життя…

«А смерть є смерть», — кортіло додати Правику.

Смерть за загадкових обставин… А якщо вона все-таки не природна? Якщо це вбивство? «Куї продест?» — запитували себе в таких випадках ще римські центуріони. Кому вигідно?

Загибель Лариси Буркуш була вигідна тільки Саладіям.

Дворові хлопчаки нещадно розстрілювали одне одного з пластмасової зброї і картинно, з насолодою падали в згромаджені двірником купи листя. Окремі купи тліли, пахло древнім запахом диму, що навіває спокій, умиротворення. Правик збіг східцями на третій поверх і коротко постукав. Двері неохоче відчинилися, полохливо визирнула знайома голівка сина Саладіїв.

— Впустиш? — з показною серйозністю запитав Правик.

Малий, нічого не сказавши, покірно пішов углиб квартири. Слідчий увійшов. Він побачив на підлозі картонну коробку від взуття, перев'язану нитками. Крізь щілину блимало горіховими оченятами кошеня.

— Що це ти, чоловіче, задумав?

— Посилку роблю. Хочу бабусі відправити Васька. Вона сама живе, з ним їй веселіше буде.

— А як же ти без котика?

— Мені Ромко з третього під'їзду дасть хоч трьох. Їх Клара малих народила. Однаково топити будуть, — розсудливо, як дорослий, пояснив хлопчик.