Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Хто твоя мати? — запитав я дівчинку, повернувшись до кімнати.

— Вихователька в дитбудинку. Це там, де діти без мам і тат. Якби я не мала мами, то була б теж у дитбудинку. А так — у дитсадку. Розумієте?

Я зрозумів. Бо батька і в мене не було, а мати раз у місяць приїжджала в село, де я виховувався в тітки.

Лікар теж пішов мити руки. Це означало, що треба збиратися. Жінка з канапи люб'язно подякувала, вибачилася за клопоти. Дівчинка виряджала нас, чалапаючи ззаду.

— Твій дід ходить на костурах? — спитав я.

— Це мама.

— Мама? Що, ногу зламала?

— Ні! — дивно, якось спересердя відрубала мала.

Вже біля хвіртки вона смикнула мене за пояс халата і тихо мовила:

— У моєї мами ніг немає. Коли вона була маленькою, впала з вікна… Але ви не думайте, вона вміє ходити й без костурів. Мама навіть танцює зі мною. А костури бере тоді, коли дуже стомиться. Сьогодні вона змучена, бо працювала вночі. Ви не сердитесь?

— Ти про що?.. Звичайно, ні.

— А він сердився, я бачила, — мотнула голівкою в бік фургона.

— Миколо, сідай хутко, ми й так до біса затрималися тут, — буркнув лікар через віконце…

Молодий «слідак» слухає мене начебто з цікавістю, але рухливі ґудзики його очей виказують інше: «Чи не набридло тобі, голубе, вішати нам локшину на вуха?» Він обертається до старшого, що в тій же позі нудьгує на підвіконні, й коментує з глузливим апломбом:

— Філолог.

В його устах це звучить майже як «фійолоп». Нарешті його старший колега виходить зі стану нірвани й оглядає мене так, наче щойно почуте прояснює в мені бозна-яку таємницю. Його сірі, як теплий попіл, очі дивляться не на мене, а якось через мене.

— І все? — розчаровано запитує він. — Крім цієї злощасної чебурашки вам нема що більше згадати?

Я знизую плечима.

— Далі протягом нічного чергування ви провадили якісь маніпуляції, пов'язані з кров'ю?

— Ні. Ця ніч була порівняно спокійною.

Прищавий виклично хмикає, спішно записує щось до протоколу. Другий розуміюче похитує головою. Він не зводить з мене проникливо-сумних очей, але мені здається, що мене він не бачить.

— Спокі-і-і-йною, — протяжно повторює він. — Ще б пак, ви встигли навіть побувати вдома під час чергування.

«І про це знають», — подумки відмічаю я без ентузіазму. А вголос кажу:

— Бачите, в нас був фальшивий виклик. «Ложняк». Через це ми заощадили півгодини.

— І часто трапляються «лозняки»?

— Трапляються. Надто вночі.

— Чому вночі?

— Не знаю, — брешу я.

Насправді добре знаю, чому. Вночі випадає нагода дошкульніше насолити таким чином недругові. Вночі до багатьох навідуються тривожне безсоння й відчай самотності, що й штовхає на безглузді, безтямні способи спілкування. А буває, що автором «ложняка» стає і сам санітар. Повернеться, похитуючись від утоми, з холодної ночі в тісну санітарську, а канапи обліплені тілами так, що нитку не просунеш. А заколисуюче гоготання полум'я в грубці так кличе, так кличе… А дружнє хропіння так підкошує ноги… І зламається м'якодухий хлопчина, зажене глибоко в підсвідомість рештки сумління й побіжить до телефонної будки в дворі. Набере заповітне «03» й удавано прохрипить: «Швидка? Приїжджайте мерщій — приступ». І через хвилину-другу котрогось нещасливця здеруть з нагрітого дерматину й поженуть ловити дрижаки на далеку сонну околицю. Щоб не заснути, він рахуватиме бліді ліхтарі вздовж дороги, а колега-зловмисник завзято хропітиме на лукаво відвойованій царинці твердого, як скриня, тапчана. Щоб могти не спати вночі, треба бути старим. А санітари на «швидкій» такі молоденькі.

Увійшла жінка в міліцейській формі, простягла старшому зеленавий папірець. Він розсіяно кивнув, жінка вийшла.

— …То ось кажу, — веду я далі. — Ми мали заощаджених півгодини, і лікар вирішив повечеряти вдома. Це мені по дорозі, я вистрибнув біля дому, де винаймаю кімнату. Але їсти не хотілося (не скажеш їм — катма що), і я подався в сад. Що робив там? Нічого. Спостерігав за бджолами над малинником (навіщо їм знати, що обікрав бабу на дві жмені смородини?). Подрімав на лавці. А за годину засигналив з вулиці водій і я побіг до машини.

— Коли це було?

— Близько дев'ятої. В хазяйки бубнів телевізор, я розпізнав мелодію її серіалу.

Старший, здається, не чує мене, ретельно, як дитина обгортку цукерки, розгладжує зеленавий папірець.

— Протягом вашого перебування в саду нічого надзвичайного не сталося? — запитує, тамуючи позіхання.

— Нічого. У всякому разі я нічого не помітив.