Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Звісно, ви ж спали безтурботним сном немовляти, — підсміхується молодик.

«Трапився б ти мені десь у іншому місці», — мляво думаю я, бо злитися насправжки не маю сил.

— Не спав, — сердито відрубую. — Дрімав, куняв, давив комарика…

— Філолог, — знову зневажливо коментує прищавий.

Старший на його кпини не реагує.

— Отже, ви нікого не бачили поблизу? — ліниво цікавиться він. — Приміром, сусіду Сливака?

— Чому ж, бачив його крізь гілля дерев. Він порався в саду.

— Говорили з ним?

— Ні, ми не розмовляємо.

— Чому?

— Тому, що він мені не симпатичний.

— А дружина його? — масно ошкіряється молодик. Старший підсікає його недобрим поглядом, моторно підводиться.

— Отже, за вами засигналили — і ви пішли. Що в цей час робив Сливак?

— Не знаю, не бачив. І взагалі… я хочу спати. Цілу ніч мотався по викликах, а завтра залік з теорії літератури.

— Він хоче спати! — вигукує в захваті молодий. — Як це вам подобається, Петровичу?

— Бажання цілком природне. Та й законне, врешті-решт, — глянув на годинника, відтак прочинив двері в коридор. Увійшов міліціонер.

— Відведіть цього хлопця в порожню камеру.

— Ходімо, — тихо сказав той.

— У камеру?! — зарепетував я. — Що ви собі дозволяєте?! Як це?.. В мене завтра залік.

Старший наблизився до мене майже впритул. Я відчув запах дорогого одеколону. Зблизька його очі здавалися ще теплішими. Зовсім не міліцейськими.

— Послухай-но сюди, студенте. Завтра в тебе не залік, а іспит. Тобі належить відповісти на запитання, звідки на твоєму халаті кров.

— Сказав же — бризнув зі шприца ненароком! — майже волаю я.

— Я не про «чебурашку», хлопче. З нею все гаразд. Але на твоєму халаті виявлено ще й кров, що належить убитій людині. Вчора, в сусідньому саду.

— Що?..

— Ось свідчення медекспертизи, — втрутився прищавий. — Читай, філолог.

В його руці затріпотів, як метелик, зеленавий папірець. Той, що недавно занесла руда міліціонерша.

Труп лежав на боці, підім'явши нескошену траву. Ніякої незграбності в позі, навпаки, — здавалося, що людина після денних трудів прилягла перепочити. Ліхтарик вихопив з напівсутіні ослінчик із садовим інструментом: пилка, секатор, ізоляційна стрічка. На траві лежала перекинута банка з садовим варом. Далі — кривий ніж із засохлою кров'ю. За виноградними шпалерами Баранов знайшов зібгану ковдру. Після кількох фотоспалахів труп перевернули — на шиї запеклася широка рана. «Сонна артерія», — сказав хтось. «Швидка» ще не прибула. Надворі сутеніло, оглядати ймовірні сліди на стерні не було рації.

Я подався до жінки, чий силует тьмаво білів на тлі хвіртки. Вона стояла осібно від гурту сусідів, нерухома, боязка, здавалася чужою в цьому саду.

— Не живий? — пригнічено спитала, не глянувши на мене.

Я кивнув, придивився до неї збоку: груди часто і високо підіймалися, а долоні ззаду нервово терли дошку. Жінка була в довгому строкатому халаті-кімоно, мала акуратну зачіску. Від неї точилися тонкі парфуми.

— Що з ним? — змучено запитала, підвівши на мене великі вологі очі. Вони скляно, нерухомо блищали напроти ліхтаря.

— Гадаю, вам краще знати.

Жінка захитала головою, замислилась, знову захитала, геть як вередлива дитина, коли не згоджується з чимось.

— Це ж ви зателефонували нам: «Мого чоловіка вбили»…

— Я побачила кров на ножі.

— Хіба ви не бачили, як це сталося? — здивувався я.

— Ні, я була на вечірці. Повернулася і…

Очі полохко мружаться, на повних чуттєвих губах розмацькана помада. В дрібненьких шовкових вусиках тремтять крапельки поту. Відкрита, безсоромна врода. Дивлюсь на неї і чомусь бачу потиличним зором зім'яту ковдру на траві…

Ніч. У шибку м'яко вдаряються комахи. Десь далеко скавулить пес. На стіні горить світильник у вигляді двох миготливих свічок — від нього по обличчю жінки, що сидить навпроти, повзають золотаві блискітки-павучки. На білому халаті наче ожили кольорові п'явки. Білі руки затиснуті між колінами.

— Це його кімната. Ми жили нарізно, можна сказати.

Кімната маленька, але з високою стелею; перевернути б її на бічну стіну — стало б просторніше. Меблі старі, фарбовані, на полицях пластмасові лебеді й слоники, декоративні свічки. Над ліжком два крихітні образи на ланцюжках. У кутку — трюмо, подзьобане віспою часу, з пляшечками лосьйонів і тюбиками кремів. Жінка перехоплює мій запитальний погляд, пояснює:

— Він дуже дбав про свою зовнішність…