Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Відчиніть! Чуєте?! Покличте слідчого! Я все згадав.

— Картина, Леоніде Петровичу, ясна й проста, як канцелярська скріпка, — бадьоро мовить Баранов. — Ось як я бачу її. В саду відбувалися їх вечірні побачення. Пригадуєте слова баби-сусідки? «Безсоромна, тільки відлучиться чоловік, а вона — пасти собак із квартирантом у сад». Фольклор точний. Отже, Сливак, вірний своєму розпорядку, близько дев'ятої лаштується спати, вони — на гульки. Для цього й ковдра припасена за винницею. Так і того вечора. В студента лучилося вільних півгодинки під час чергування (це не від нього залежало — ми перевірили), і він покликав свою пасію. Далі — райські кущі. Однак Сливак, рогатий муж, здогадується про зраду, слідкує за дружиною… або просто випадково опиняється в садку — забув щось: той же ніж, з яким удень щепив грушу. Шкода, щоб іржавіло добро. Натрапляє на полюбовників. Спалах ревнощів, жадання помсти кидає його на студента. Але той спритніший — і ніж опиняється в його руці. Один помах — і сонна артерія перетята. Коханці швидко про все змовляються: він, мовляв, був на нічному чергуванні, вона — на вечірці в колеги. Алібі добротні. Тихо розходяться…

— Забувши ковдру на траві, — підкидаю їжачка.

— Ковдра залишилася за виноградними шпалерами, не в полі зору. В сум'ятті можна було й забути про неї. Не бачу в цьому нічого дивного.

Час докинути нового їжачка:

— Зате трішки дивно, — кажу, — що на ковдрі не виявилося жодної ворсинки з одягу студента, хоча інших, різних, там добра жменя.

Баранов регоче. Я знаю, що він подумав.

— Ні, ти помиляєшся, Льошо. Навряд чи це пір'я численних когутів-залицяльників симпатичної блудниці. Щось не те. А ніж? Чому на ньому лишень відбитки пальців Сливака?

— Дуже просто. Спочатку його вбили, витерли руків'я ножа, знову затисли в його руці й відкинули вбік.

— Навіщо?

— Імітували самогубство.

— Самогубство? Ніж за два метри від трупа…

— Груба імітація, звісно, але злочин не готувався заздалегідь. Дії вбивці були похапливі, сліпі, позбавлені логічного обумовлення.

— Гай-гай, Льошо, багато чого в цій історії позбавлене логічного обумовлення.

— Наприклад? — Баранов позирає насторожено, готовий до чергової шпички в свою версію.

— Наприклад те, що ніхто не бачив, коли і як повернулася Марта Сливак з гостини. А вона там була до сьомої, це вияснено. По-друге, сліди від черевиків студента. Вони ведуть лише до живоплоту Сливаків, до кущів смородини. Кінолог з собакою теж потвердив це. Невже він літав над садом чи стрибав з дерева на дерево? До ковдри у винограднику треба було якось добратися. Щиро кажучи, мене ця ковдра непокоїть. Крім цілої колекції ворсинок, волосин і ниток, вона має ще одну цікаву прикмету. Протерта на вигинах, нагадує накидку з заднього сидіння легковика. Як це тобі подобається, братуню?

Баранов, перетравлюючи сказане, міркує вголос:

— Авто… Було авто. Марту могли підвезти й непомітно висадити. Що ж, автомобілі — це хобі Гайовича.

— Я вже дав йому команду.

— Так чи інак, — набурмосено резюмує Баранов, — а кров жертви на халаті студента — доказ незаперечний. А з фактами не сперечаються, їх пояснюють. До речі, що він ще вигадав після того, як поранена робітниця м'ясокомбінату не «пройшла»?

— Сказав, що пили квас із бочки на вулиці. Продавець простягнув йому кухоль, а з пальця кров стікає. «Що сталося?» — запитав студент. «Якась підлота вкусила», — відповів той. «Що, палець?» — «Та ні, кухоль. А я порізався». Студент приніс пачку бинта й дав продавцеві… Наші хлопці перевірили, розпитали водія — було таке. Але кров, звичайно, не та, що нас цікавить. Тоді я припинив гру в кішки-мишки, сказав йому, що на халаті виявлено кров убитого Сливака.

— А він що? — запитав Баранов.

— Вирячив з подиву очі.

— Артист. Філолог. Але міцний горішок.

Невже це правда — убито Сливака?

Хоча навіщо їм жартувати зі мною. Ні, так не жартують. Слідчий сказав про це якось неохоче, роздратовано, наче сердиться на мене й на себе водночас. І при цьому несамовито зачісував волосся. А що ж я? Вирячив очі: як убили, хто?! Слідчий підглядав за мною з тривожною цікавістю, і очі його промовляли: «Ти, ти?..» Я прошепотів: «Це якась чортівня». А сам злякався. Ні, не того пронизливо-пильного погляду, самого себе злякався. Як тоді… І якби слідчий тої миті строго запитав: «Ти чи не ти?», я відповів би: «Не знаю». Бо в затуманених очах стояла Сливакова масна рожева лисина в темно-зеленавій шахті колодязя.