Даніель Коул - Кат

Це спокусило її ввійти в ідеальну, наче в шоурумі, кухню, де у приглушеному світлі булькали кілька першокласних пателень. Над ними чаклував чоловік у стильній сорочці під довгим фартухом, раз у раз помішуючи їх чи нагріваючи сильніше. Бакстер підійшла і швидко поцілувала його в губи.

– Я за тобою скучив, – промовив Томас.

– Ти казав щось про вино? – нагадала вона йому.

Він засміявся й налив їй келих із відкритої пляшки. Бакстер сказала:

– Дякую. Мені це потрібно.

– Не дякуй. Це постарались Алекс і Тіа.

Вони обоє підняли келихи за Едмундса, стоячи у дверях, а тоді Бакстер вискочила на робочу поверхню, щоб подивитись, як Томас куховарить.

Вони зустрілись у годину пік вісім місяців тому, під час одного зі страйків лондонського метро – регулярних, але незмінно руйнівних. Томас утрутився, коли розлючена Бакстер здуру спробувала заарештувати одного з робітників, які мітингували за кращу платню й безпечніші умови роботи. Він відзначив, що формально вона буде винна у викраденні людини, якщо затримає того пана в одежі підвищеної видимості й виконає свою погрозу, змусивши його проти його волі пройти разом із собою шість миль до Вімблдону. Тоді вона замість нього заарештувала Томаса.

Томас був людиною лагідною й чесною. Він був гарний – відзначався такою ж типовою красою, як його смаки в музиці, – та старший за неї більш ніж на десять років. Надійний. Томас знав, хто він такий і чого хоче: охайного, заспокійливо тихого, комфортного життя. А ще він був юристом. Бакстер усміхалася, думаючи, як сильно його зненавидів би Вульф. Вона часто замислювалася, чи не привабило її в ньому саме це.

Стильний таунгаус, який став місцем проведення званої вечері, належав Томасові. За останні кілька місяців він уже кілька разів запрошував Бакстер переїхати до себе. Хоча вона мало-помалу почала зберігати там дещо зі своїх речей і вони навіть разом змінили оздоблення головної спальні, Бакстер уперто не бажала відмовлятися від своєї квартири на Вімблдон-Гай-стріт і тримала там свого кота Ехо, щоб завжди мати привід повернутися додому.

Четверо друзів сіли, щоб разом насолодитися вечерею та обмінятись історіями, що з плином часу стали менш точними, зате веселішими, а також виказати серйозний інтерес до відповідей на найприземленіші запитання про роботу, правильне приготування лосося й батьківство. Едмундс, тримаючи за руку Тіа, жваво розповідав про своє підвищення у відділі шахрайства й кілька разів повторив, наскільки більше часу тепер може проводити зі своєю сім’єю, що зростає. Бакстер, коли її спитали про роботу, не стала розповідати про візит своїх заокеанських колег і незавидне завдання, що очікувало на неї вранці.

До 22:17 Тіа заснула на дивані, а Томас покинув Бакстер і Едмундса, давши їм поговорити й узявшись за прибирання на кухні. Едмундс тим часом перейшов на вино й наливав їм повні келихи, поки вони теревенили над останніми зблисками чайних свічок.

– То як там справи у відділі шахрайства? – тихо спитала вона й позирнула назад, на диван, щоб пересвідчитися в тому, що Тіа точно спить.

– Я ж тобі казав… чудово, – промовив Едмундс.

Бакстер терпляче зачекала.

– Що таке? Все добре, – додав він і схрестив руки на грудях у намаганні захиститися. Бакстер промовчала.

– Усе в нормі. Що ти хочеш від мене почути?

Бакстер однаково не прийняла його відповіді, і він нарешті всміхнувся.

Надто вже добре вона його знає.

– Мені страх як нудно. Річ не в тому, що… Я не шкодую про те, що пішов із відділу вбивств.

– А звучить так, ніби шкодуєш, – натякнула Бакстер. Вона намагалася вмовити Едмундса повернутися щоразу, коли вони бачилися.

– Тепер я маю змогу нормально жити. Реально можу бачити свою доньку.

– Це марнування ресурсів, та й усе, – сказала Бакстер, і сказала щиро. Офіційно саме вона затримала горезвісного «Лялькаря». Неофіційно справу розплутав Едмундс. Лише він зміг побачити, що ховається за хмарою брехні та облуди, яка засліпила Бакстер і решту їхньої команди.

– Ось що я тобі скажу: дай мені роботу детектива зі стандартним графіком, і я сьогодні ж підпишу потрібні документи, – всміхнувся Едмундс, знаючи, що розмову закінчено.

Бакстер здалася й надпила вино, тим часом як на кухні гримів Томас.

– Мені завтра треба провідати Массе, – бовкнула вона так, ніби візити до серійних убивць – це щось буденне.

– Що? – Едмундс захлинувся своїм акційним білим совіньйоном. – Чому?