Даніель Коул - Кат

– Боюся, вам доведеться до цього звикнути. Нью-Йорк засипало снігом: покрив – два фути. – Кертіс попорпалась у своїй торбі й витягнула стильну чорну шапочку, схожу на ту, яка була на ній самій. – Ось.

Вона передала шапочку Бакстер. Та на мить набула такого вигляду, ніби на щось понадіялась, а тоді до неї дійшло, що на шапочці спереду є яскраво-жовті літери «ФБР» – справжня знахідка для снайпера.

Бакстер перекинула шапочку Кертіс.

– Дякс, але в мене є своя, – пояснила вона, дістала з кишені помаранчеву потвору й натягнула її на голову.

Кертіс стенула плечима й трохи подивилась, як повз них котиться місто.

– Ви бачили його після того? – врешті спитала вона. – Тобто Массе.

– Лише в суді, – відповіла Бакстер, намагаючись збагнути, куди вони прямують.

– Я трохи нервуюся, – всміхнулася Кертіс.

Бакстер на мить зачарувала ідеальна голлівудська усмішка молодої агентки. А тоді вона помітила її бездоганну темну шкіру й не змогла зрозуміти, чи нафарбувалася та хоч трохи заради такого ефекту.

Дещо засоромившись самої себе, Бакстер почала гратися зі своїм волоссям і визирнула з вікна.

– Ну, тобто Массе – це справжня жива легенда, – продовжила Кертіс. – Я чула, що його вже вивчають в академії. Не сумніваюся, що колись його ім’я згадуватимуть в одному ряду з Банді й Джоном Вейном Ґейсі. Це… це насправді честь, чи не так? Кращого слова я тут не доберу.

Бакстер глипнула на неї величезними сердитими очима.

– Рекомендую вам дібрати краще слово, – різко сказала вона. – Той хворий мішок із лайном убив і покалічив одного з моїх друзів. Гадаєте, це весело? Гадаєте, вам дістанеться автограф?

– Я не хотіла вас образи…

– Ви марнуєте час. Марнуєте і свій, і мій час. І навіть час оцього дядечка, – сказала Бакстер і показала на чоловіка на водійському сидінні. – Массе навіть говорити не може. Наскільки я знаю, у нього досі відвисла щелепа.

Кертіс прокашлялася й випросталася на своєму сидінні.

– Я хотіла б вибачитися за…

– Можете вибачитися, сидячи тихо, – відповіла Бакстер і завершила розмову.

Решту поїздки дві жінки сиділи мовчки. Бакстер дивилася на відображення Кертіс у вікні. Та не здавалася ні сердитою, ні обуреною, а, очевидно, лише досадувала на себе за необережні слова. Бакстер бачила, як її губи беззвучно ворушилися: вона чи то репетирувала вибачення, чи то обирала тему для їхньої наступної неминучої розмови.

Бакстер стало трохи соромно за свій вибух, і вона згадала, який неконтрольований захват відчула сама якихось півтора року тому, коли вперше побачила «Ляльку», усвідомила, що ненароком опинилася в центрі чогось дуже масштабного, і замріялася про можливі наслідки цього для своєї кар’єри. Вона вже зібралася щось сказати, але тут автомобіль завернув за ріг і припаркувався під великим напівособняком у зеленому житловому передмісті. Чому вони опинилися там, вона гадки не мала.

Бакстер спантеличено визирнула на будинок у стилі «під Тюдорів», що не знати як видавався одночасно затишним і занехаяним. Із глибоких тріщин у крутій під’їзній доріжці виривалися неабиякі бур’яни. Приглушені кольори відключених різдвяних гірлянд відчайдушно чіплялися за облуплену фарбу на стомлених шибках, тим часом як із накритого пташиним гніздом комина ліниво випливав дим.

– Цікавий вигляд у цього готелю, – зауважила вона.

– Тут досі живуть рідні Руша, – пояснила Кертіс. – Здається, вони раз у раз приїздять до нього, а він повертається, коли може. Він казав мені, що в США просто живе в готелях. А втім, гадаю, що така природа нашої роботи. Ніколи не можна надовго десь осісти.

Із будинку вийшов Руш, поїдаючи шматочок смаженого хліба. Він неначе зливався з морозним ранком: його біла сорочка і блакитний костюм повторювали барви розсіяних хмар, що пливли небом угорі, а сріблясті пасма в його волоссі виблискували, наче заледенілий бетон.

Кертіс вийшла з машини з ним привітатись, а він ковзнув уперед по доріжці й тостом врізався в неї.

– Господи, Руше! – поскаржилася вона.

– А ви не могли роздобути щось більше? – почула Бакстер його саркастичне запитання, перш ніж вони обоє залізли всередину.

Він сів біля вікна навпроти Бакстер і запропонував їй скуштувати свій сніданок, з усмішкою поглянувши на помаранчеве вовняне казна-що в неї на голові.

Водій виїхав, і вони знов опинилися в дорозі. Кертіс зайнялась якимись документами, поки Бакстер і Руш дивились, як повз них пролітають будівлі, під дзижчання двигуна зливаючись у єдине нерозбірливе ціле.